Я старша за брата на п’ять років і завжди вважала його молодшим і меншим в усьому. Тай характерами ми були різні, якщо я спокійна, то він – ну всюди вигулькує і всюди зі шкодою.
А, коли почав з дівчатами зустрічатися, то я була певна, що нічого доброго з того не вийде. Де ж я знала, що саме я буду вирішувати його проблеми?
На той момент я була вже одружена з Максимом і у нас був чудовий син Ігорчик. І ось моє щастя порушив прихід мами:
– Назар приніс додому дитинку, каже, що то його колишня дівчина привела, а тепер не хоче виховувати.
Іваночко, я вже в літах і до такої дитини боюся підходити, може, ти візьмеш малюка?
Я була приголомшена. Я навіть не знала, що сказати, бо що тут скажеш – тобі ж не цуцика пропонують взяти на перетримку!
– Візьми, дитинка ну чистий Ігор, а ми вам допомагатимемо!
Скажу, що мої батьки й справді вже в літах, бо ми пізні діти з братом, тому наче я маму розуміла. Але ж брат? Він чого не хоче піклуватися?
– Іванко, він женитися буде з іншою дівчиною і вона вже при надії. ти ж знаєш, що то таке перед весіллям признатися, що у тебе дитина є?
Вони мене вмовили, але я наполягала, щоб Назар про сина сказав. Як буде слушний час.
Виявилося, що Ігор і Денис – однолітки, вони якось знайшли спільну мову і я не хвилювалася, що дитина моя не має спілкування. А ще Максим, як побачив Дениса, то й каже:
– Не розумію, як можна отак дитину віддати і своє життя влаштовувати?
Отак наші діти росли і Дениско першим почав казати на нас «тато» і «мама», а потім вже наш рідний син підтягнувся. Не знаю, як хто, але ну як після цього дитину комусь віддати.
Але ж за нею і йти не думали, якщо чесно.
У брата мого на світ з’явилася ще донечка і він таки знайшов слушний час та сказав дружині, що має дитину. По тому, як він до нас прийшов, я зрозуміла, що жінка не планує прийняти дитину в сім’ю.
Ми й до того говорили з чоловіком про цю ситуацію і прийняли рішення, що Дениса усиновимо.
Брат зрадів неймовірно. Але я йому сказала – ніколи він не зізнається дитині, що є його батьком. Не буде такого, що на старості йому захочеться очистити душу.
– Та я ніколи! дякую, Іванко!, – зрадів тоді Назар.
Легко погоджуватися, коли не знаєш своєї долі.
Отак росли наші сини, Назар давав грошей, коли міг, у нас ще й донечка прибавилася і я почувала себе цілком щасливою жінкою. Хлопчики в усьому мені допомагали і між собою були дуже дружні та стояли горою.
Секрет мав все менше і менше свідків – батьків не стало, Назарова дружина до нас не приходила й родичатися, тільки він забігав на день народження сина і то не кожен рік.
Ми переїхали в іншу країну, а Назар залишився в Україні.
В коледж наші хлопці пішли вже тут, ми взяли кредит та почали з усіх сил працювати.
Лютневі події заставили Назара нам зателефонувати:
– Прийміть Марину з донькою до себе.
Я розуміла, що з добра ця жінка ніколи б не переступила наш поріг, але ж вона нам практично чужа. Чому я знову маю вирішувати братові проблеми?
На щастя для нас, вона передумала і поїхала в іншу країну.
А через якийсь місяць заявила Назару, що не повернеться, бо знайшла там своє щастя.
Донька хоч і була доросла, але не стала на бік батька і теж залишилася жити там.
Тепер Назар самотній. Ображений на долю, що з ним так учинила.
А я думаю, що просто прийшла подяка за вчинене.
Фото Ярослава Романюк.
