Коли мені виповнилося лише три роки, батько покинув нас. Мама змогла забезпечити мене сама та оточила турботою, любов’ю, підтримкою. Вона подарувала мені безтурботне та щасливе дитинство. Мама допомогла мені впоратися з підлітковими негараздами, подолати всі труднощі та непорозуміння, уберегла від впливу «дорослої» компанії. Мудрість і терпіння моєї мами врятували мене.
Коли мені виповнилося 18 років, я зрозуміла, що при надії. З батьком цієї дитини у мене не було серйозних стосунків. Ми лише один раз бачилися. Я вважала, що тепер моє життя завершене.
А як легко мені стало, коли мама спокійно сказала:
— Не хвилюйся, доню, все буде добре. З малюком ми впораємося. Я тобі у всьому допоможу!
Отак мама допомогла з’явитися на світ моєму Матвієві. Вона займалася моїм сином, коли я після його появи надовго опинилася у стаціонарі. Шість місяців я лежала у палаті, а потім півтора роки реабілітації. А вдома мама займалася моєю дитиною.
Через це мама втратила хорошу роботу, коханого чоловіка, з яким вони збиралися розписатися. Тоді мамі був лише 41 рік. Я пообіцяла собі, що ніколи не залишу маму, щоб не сталося. Але життя розпорядилося інакше і я почала сумніватися.
Мама жодного разу не дорікнула мені. Весь час допомагала та дбала. Через кілька десятиліть мамі знадобилася допомога. З’явилися ознаки однієї недуги. Досить молода, приваблива жінка з кожним днем все більше нагадувала дитину. Першим дзвіночком стало те, що вона одного разу перестала впізнавати мене. Потім мама все питала, куди я пішла на весь день, хоч я ходила в магазин біля будинку.
Потім…
Через шість місяців мама поводилася як примхлива дитина. Вона перестала пізнавати у дзеркалі саму себе. Без роздумів я пішла у відпустку і почала жити з мамою в іншій частині міста.
Почалися монотонні дні. Вранці я годувала її і бачила, як вона дивиться в нікуди. Мені так хотілося, щоб мама мене впізнала. Спочатку я ще сподівалася, але потім змирилася. Про що ж ти тепер думаєш, мамо?
Мені весь час хотілося спати, тремтіли руки і на очах були сльози. Маму не можна було залишити на самоті ні на мить. Не виходило навіть відлучитися в найближчий магазин біля будинку. Вона могла малювати на стінах, або йти кудись.
Мій чоловік був незадоволений і не просто обурювався мені по телефону, а буквально говорив, що ми на порозі розлучення. Роботу мені довелося залишити. Життя розвалювалося, а моє самопочуття стрімко погіршувалось.
Спеціалісти казали, що зі здоров’ям у мами все добре: проживе ще довго, хоч і в такому стані. Але скільки ще можу так прожити я?
І ось, думка, що маму все ж таки доведеться перевезти в пансіонат стала відвідувати мене щодня. Поки що я не піддаюся і відганяю подібні думки. Іноді я розумію, що рано чи пізно доведеться так зробити.
Але ж це моя мамочка, хоч уже і не вона…
А вдома чоловік і донька, які щодня просять повернутись. Якщо я ще хоч місяць проживу от так, то не буде вже куди й повернутись. Що ж робити? Як же мені бути, людоньки?
Головна картинка – pexels.
