«Це вона за свекра заміж вийшла?». Люди шепочуться за моєю спиною і поняття не мають, що я пережила аби зараз бути щасливою.
Заміж я виходила молодою, свекруха до цього спокійно ставилася.
– То й що? Я теж в вісімнадцять вийшла заміж і нічого.
Мені тоді здавалося, що я кохаю Павла безмежно, що нема на світі нікого кращого за нього. Павлу було двадцять і він так само мало мав уявлення як то в родині ведеться, адже батька у нього не було.
Вже не було, бо пожив батько з ними кілька років, а далі вже дуже почав дружину ревнувати і ще й чарчинами приправляти. І одного дня його знайшли в канаві.
Свекруха погорювала і забула, заміж не виходила, але чоловіків час від часу жити до себе приводила. А вони хіба звертали увагу на Павла? Ні, їм самим хотілося аби свекруха біля них крутилася та їм догоджала. А Павло чи їв чи ні, то таке, не їх справа.
Добре, що були дідусі з бабусями з обох сторін, що Павлу допомагали, бо мати вся була в пошуках щастя.
А я Павла й шкодувала, що все у нього так в родині і вірила, що дам йому те тепло і ласку, про яке він мріє і його рани загояться.
Ми жили у свекрухи, бо її більше не було, ніж була вдома, тоді ще їздили на сезонні роботи, то вона так і робила, а далі почала їздити на вахти куховарити. Вона не любила осіле життя, нудилася, коли зиму сиділа вдома.
– Та я вже сили не маю тільки одні стіни бачити, – не раз я від неї таке чула.
А нам ще й краще, бо ніхто не командує.
Стали ми жити і вже у нас дитинка, а далі й друга, мої батьки помагали і з Павлового боку дідусі з бабусями так само то продукти принесуть, то з дітьми побудуть.
Але далі почала я помічати, що ввесь час йде мій Павло з роботи та все повертає в генделик. А далі прийде і починає, що йому борщ вчорашній, макарони холодні чи чай загарячий.
То так здається, що кохання все витримує, але, коли ти за дорослим чоловіком прибираєш, як за малюком, то десь воно й вивітрюється.
А тут ще й свекруха заявилася з чоловіком.
Віктор був молодший від неї, але та була переконана, що то не помітно, бо вона дуже гарно виглядає.
– Не гоже дві родини в одній хаті, ми поможемо вам будуватися, – каже нам.
Зійшлася родина, погомоніли і погодилися.
Колись так було, що великі родини один одному помагали будуватися. Не було такої суботи аби не йшов тато до котрогось з родичів, бо йому треба чи хату будувати, чи накривати, чи стайню зводити. І отак вибудували одному і далі йшли до другого.
Мені здається, що тому колись і дружніші люди були, бо знали, що залежать один від одного, тому й тримали язик за зубами.
І ось почали будувати нам хату, зібралося людей багато і то все треба нагодувати. Як мене вже ті їди були стомили, а ще й діти малі, але ж де Павло те розуміє, починає присікуватися.
А я й відповідаю. Тоді приходилося й в матері ночувати і по сусідах, бо дуже вже мав на мене жаль, що так важко працює, а я на нього голос підвищую.
Але вже звели хату та перейшли ми в неї жити, наче все мало налагодитися, але ні, Павло й далі за своє.
Що вже свекруха з ним говорила, але ні, як вдень, то каже, що нічого не пам’ятає, а ввечері все пригадує чи не за тиждень.
Аж тут Віктор, чоловік новий свекрухи приходить якось до нас перед приходом Павла.
– То правда, Маріє, що Павло такий нестриманий?
– Правда, – кажу.
– То я з ним поговорю.
І дочекався його та якось заспокоїв, що той заснув. А на наступний день так само з ним переговорив і так вже, що чоловік став спокійний.
А далі, наче й жили разом, але ж уже чужі люди, бо ж таке між нами вже було, що як таку людину поважати?
Коли у нього знайшли хворобу, то так вже хотів жити, казав, що хоч би йому рік, а, тоді в молодості, то казав, що й дня біля мене не хоче бути. От як буває.
Але не змогли ми його врятувати.
Свекруха собі те все дуже до голови взяла, дуже. Все ходила до нього та казала, що в дитинстві його не вибавила, не мала, коли з ним говорити, то тепер наговориться.
І так, що за пів року вже її не було, пішла за сином.
Мені так світ закрутився, що я не знала, що й робити мені самій з дітьми, адже то ще школярі, як їх на ноги ставити, бо я ніде не працювала, а лишень коло господарки та дітей.
Я не одразу зауважила, що Віктора нема. Я туди давно не ходила, як зробили за свекрухою рік, то ще був, а далі я й не знаю, бо мені до нього ні за чим не приходилося.
Аж ту через років п’ять стає на порозі у мене чоловік, я ледве його впізнала такого бородатого.
– Вікторе, а де ж ти таку бороду відростив?
– На вахтах, Маріє, гроші я заробляв.
– Молодець, гроші завжди треба, – кажу йому.
– То я, Маріє, от чого прийшов… Виходь за мене заміж і поїдемо звідси в місто, купимо квартиру і будемо жити так аби про нас ніхто не говорив.
– Ти жартуєш? Ти ж мій свекор!
– Який я тобі свекор? Я любив Тамару, як познайомився, думав, що кращої не знайду, але як побачив тебе, то лиш заради тебе в цьому селі й жив. А далі подумав, що для серйозного кроку я маю мати власне житло і поїхав заробити. Що скажеш?
– Ні, і не кажи дурниць.
Але Віктор не відступав і то мені щось поможе, то в місто повезе по покупки, і квартиру покаже, далі з поступленням поміг старшій доньці. І так поступово я полюбила його всім серцем. Це було геть не так, як з Павлом, бо та любов обсипалася, як пелюстки з квітки, а ця набиралася соку, як яблуко.
Ми одружилися, виїхали з села, але людський поголос не змогли полишити, бо все одно приходиться і батьків відвідувати, і помагати їм. І ось таке приходиться чути за спиною. Хіба це справедливо? Але шушукали тоді, коли Павло гульбанив і тепер шушукають. Просто зараз я щаслива і мені байдуже на їх слова, а колись я хотіла аби люди мене пожаліли і захистила, але цього не сталося. То й тепер мені нема до них діла. Я думаю, що так правильно, а ви?
Автор Ксеня Ропота
