Несподівано мені поталанило: обзавівся сватами в обласному центрі. Тож тепер відрядження мене не лякали. То раніше їдеш в ту «область» і не знаєш, де ніч докоротаєш. А це дорога одна: до сватів. І візит ввічливості, і ночівля.
Якогось разу отак само приїхав, сидимо зі свахою у хаті в її матері, що проживала мало не на околиці міста, ведем неспішні розмови про дітей, що, слава Богу, таки ладять і гарно ладять. А сват на роботі. Хоч він мені і не зовсім сват, бо не батько моєму зятю, та й живуть вони цивільним шлюбом.
– І де той Іван? (Це сваха). Сьома година, а він ніяк з роботи не добереться.
– Не добереться, поки не набереться, – вставила своє слово свашина мати.
Сказати по правді, у свахи таки були причини бідкатися. Іван до неї, як у нас кажуть, пристав десь за тиждень до весілля наших дітей.
Якийсь час все було й нічого, а далі почав частіше, ніж варто б, у чарку заглядати. Але хатній роботі лад умів дати та й до свахи ставився уважно, то якось так і мирилися…
Аж ось за вікном почулося тупання і в хату вступив Іван, причому тверезий, і почав щось діставати з пазухи.
– Що ти там длубаєшся? Заходь, зі сватом привітайся.
– Зайду, зайду… Ось вовкодава дістану…
Сват витягнув з-під поли ніби хутряну рукавичку.., що тихо попискувала – і ми побачили малесеньке цуценя – ніякого кольору і ніякої породи. Воно тремтіло й тикалося чорним носиком в долоню свату, намагаючись зашитися в якесь тепло.
Іван сказав, що пожалів малого: він підібрав його на вулиці. Повечеряли, ще погомоніли про те, про се. Сват виніс «вовкодава» в будку, настеливши туди соломи.
… Прокинувся я від того, що крізь вікно на мене дивився, ні – витріщався велетенський повний місяць, а за вікном, густо вкритим знадвору пухнастим інієм, плакало дитя.
У мене серце забилося в горлі. Я підхопився – і збагнув, що це лементить цуценя. Швидко натягнув на босі ноги черевики, на тіло – пальто, взяв кілька ганчірок, назливав у миску залишків теплої їжі і прожогом у двір.
На холоді, на безжально колючому інії лежало і ридaло цуценя. Хутро його на спинці теж уже взялося кусючими голками інію.
Я вхопив його на руки, заховав під пальто, відчувши холод на тiлі. Цуценя ще якийсь час поплакало, потім захлипало, потім засопіло – й затихло. Я погрів його скільки міг, але й мене вже почав хапати морозенко за гoлі ноги, тож пора було вертатися в хату. Ще на руках погодував його теплими помийками, загорнув у тепле ганчір’я, вклав у будку з соломою і повернувся в хату.
… Років із десять я до свашиної матері не заходив – так складалося. Свати продали свою квартиру і материну хату і купили будинок з городом. Якось влітку завітав я до них. Вперше на нове обійстя. Сваха показала те, се, щось хвалила, на щось нарікала, а далі й каже:
– А ходімте, ще на наш город подивитесь. Тільки почекайте, я собаку притримаю, бо лютий.
Обдивився я добре доглянутий город, похвалив, бо й справді було за що, а далі й кажу:
– Давайте, я піду знайомитися з вашим лютим псом. А то, гляди, колись зайду сам, то й ради собі не дам із ним.
Іду. Чорно-рябий собака насторожено на мене подивляється, але не гавкає. А коли я був від нього метрів за два, раптом упав на живіт, замів хутко-хутесенько хвостом по землі, аж курява знялася, забив ним і, повискуючи, поповз до мене. Я сміливіше пішов до пса. Він кинувся мені під ноги, потім до обличчя, облизував, скавчав, виписував такі піруети, що в мене аж в голові паморочилось. І все скавчав. І все облизував то руки, то лице. І все терся.
– Що це з ним, – питаю ошелешено. – Оце і є ваш лютий собацюра?
– А це те цуценя, – озвалася свашина мати, що якраз нагодилася на цю картину, – яке ви від холоду рятували.
І я раптом пригадав і той, як млинове колесо, місяць, і той кусючий іній, і той, ніякого кольору клубочок тремтячого хутра, що гірко плакав мені в гpуди… Пригадав – і подивувався без міри! Це ж яка пам’ять! Це ж яка відданість!
А коли підвів таки голову, то побачив закономірну, певно, для цієї ситуації картину: плакала сваха, плакала свашина мати. Зводило cудомою щелепи і лице й мені, щипало очі, як від їдкого диму… Я засоромлено відводив їх убік.
І тільки собака не вгавав і виробляв такі піруети, від яких голова паморочилась.
Отакими були наші дві зустрічі. Такі памятный, як іноді не бувають пам’ятними десятки зустрічей з людьми…
Автор – Володимир Яремчук
За матеріалами – «Вісник Переяславщини».
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
