fbpx
Історії з життя
Сорокарічна жінка не знітилася, коли побачила в руках сватів свій подарунок. — Я хотіла вкрасти ваше щастя, та не вийшло з цього нічого… — з іронією сказала Леся. — Льоню я полюбила тоді, коли ти його, Ларисо, ще не знала

У день їхнього весілля наречений зробив Ларисі подарунок. Він, знітившись, простягнув їй щось загорнуте у білий папір, перев’язане рожевою тоненькою стрічечкою.

— Тільки не смійся з мене… — почервонів Леонід.

Лариса обережно розгорнула папір, щось важке.

— Що ж тут таке? О, та ти романтик, — звільнила від паперу підкову, на якій було видряпано «Л+Л=Л». — Де ти її взяв? — здивовано глянула на хлопця.

— Цю підкову подарував на весілля дід моїй бабусі, і вони були щасливі все життя. Я тільки додав напис.

Лариса поцілувала нареченого, дякуючи за подарунок. Весілля відгуло, відшуміло. Молода сім’я поселилася в новому будинку, який їм подарував колгосп, адже обоє там працювали. Нові меблі купили в кредит. Місце підкови над вхідними дверима пустувало, бо вона зникла. Все обшукали, розібрали всі подарунки — підкови ніде не було.

— Мабуть, викинули з пустими коробками та папером на смітник, — сказала Лариса.

Леонід дуже переймався, адже це — сімейна реліквія.

— Ну, що ж вдієш, а може ще знайдеться, — заспокоювала його молода дружина. — Ось я у Лесі запитаю, вона мені допомагала подарунки розбирати.

Та подруга, що була у світилках у Лариси, тільки засміялася на її запитання.

— Он сходіть у кузню до діда Василя, він вам десяток таких підків зробить.

Згодом про підкову всі забули.

Їхня сім’я нічим не відрізнялася від інших — обоє працьовиті, добрі, веселі. Все в них було добре. У Леоніда було захоплення — з дерева випилював різні фігури. Годинами чаклував над поліном, забуваючи поїсти чи щось зробити по господарству. Лариса інколи сміялася:

— Ти більше тепла і любові віддаєш оцій русалці, ніж мені, — гладила дерев’яну, але ще теплу від чоловічих рук дівчину з лускастим хвостом.

До них частенько навідувалася Леся, з якою Лариса, як із сестрою, ділилася новинами, секретами.

— Ти чоловіка, поки не пізно, привчай до всякої роботи. Вдома немає чоловічої чи жіночої роботи, — повчала її подруга.

Та невдовзі Леся виїхала до міста, взявши з неї слово, що її Лариса візьме кумою. Час від часу обзивалася, передавала різні подарунки.

Дівчинку, що у них народилася, назвали Лесею, на честь кум.

Дитя забирало багато сил і часу, і тоді Лариса частенько згадувала слова подруги про чоловічу і жіночу роботу. Від сварок, що виникали в домі, Лариса ставала роздратованою і часто плакала. Її чорні очі, колись з веселим вогником, який подобався хлопцям, погасли.

— Живи своїм розумом. У тебе хороший чоловік, добрий. Він вдався в свого діда Петра. Той все любив майструвати, такі чудернацькі фігури виковував у кузні. Пам’ятаю, я ще дівчиною була, викував Петро пару коней на бігу. Ох і краса була. Все село ходило любуватися. Нехай краще щось для душі робить, ніж у чарку заглядатиме, — розраджувала її мати. — А Лесі ти нічого не розповідай. Вона ж заздрить тобі, їй Богу заздрить.

— Чому їй заздрити? Леся вийшла заміж вдало, народила хлопчика. У неї все добре.

— Це вона тобі так сказала? А мені її мати плакалась, що Леська здузіла, заміж не хоче виходити, а всиновила маленьку дитинку. Тільки не говори їй нічого. Сама скаже.

Та з подругою вона все рідше і рідше спілкувалася. Роки, що були наповнені турботами, мов тривожні дівочі сни, так швидко минали. Не встигнеш оглянутись, як і рік пролетів.

Говорять: «Чужі діти швидко ростуть», а Ларисі здалося, що саме її донька швидко виросла, вона не встигла й натішитись нею, як та вже школу закінчила. Донечка була вся в маму. Довге чорне волосся, теплі кольору чорного шоколаду очі і різьблена фігурка, схожа на ті, що її батько в своїй майстерні на станку вистругував.
Знайшли знайомих, які допомогли влаштувати доньку в інститут, бо вже з’явилося платне навчання. А де в них ті гроші? Гуртожитку їй не дали, добре, що виручила Ларисина подруга молодості Леся, забрала до себе на квартиру, її син — в армії, і вона зараз одна. Лариса з Леонідом були задоволені, що донька під наглядом. Усе-таки велике і чуже місто для сільської дівчини небезпечне. На третьому курсі навчання Леся зізналася, що закохалася.

— У студента? Вам же вчитися ще треба, — тривожно сказала мати.

— Та ні, мамо, він не студент. Це Льоня, тітки Лесі син, — тихо сказала дівчина, поглядаючи на матір.

— І коли ж ви встигли? Тітка знає?

— Знає, вона дуже рада, сама мене возила до нього в частину, де він служив. Льоня вже кілька місяців вдома, демобілізувався зі служби.

Батьки стривожилися, запанiкували, бо донька молода ж іще, та й вчитися залишилося два роки. Як могла Леся — подруга їхня, таке допустити? Та змирилися, їхня ж дитина.

Весілля відгуляли на літніх канікулах.

— Ось погляньте, що нам свекруха подарувала, — відкрила красиву розцяцьковану коробку донька.

На дні, на білому атласному клаптику тканини лежала чорна, стара підкова. Лариса, посміхаючись, взяла в руки подарунок. Перевернула і побачила літери: «Л+Л=Л».

— Та це ж… — почала було, і благально глянула на чоловіка.

— Це сімейна реліквія Льониної матері. Їй чоловік, Льонин батько, подарував у день весілля, — розповідала щаслива донька.

— У нього ніколи… — та й замовкла мати. —У нього ніколи не було батька, він всиновлений. І підкова це наша, — подумки кричала жінка.

— Як вона могла? — прошепотів розгублено батько, згадуючи як вони шукали після весілля пропажу.

Сорокарічна жінка не знітилася, коли побачила в руках сватів свій подарунок.

— Я хотіла вкрасти ваше щастя, та не вийшло з цього нічого… — з іронією сказала Леся. — Льоню я полюбила тоді, коли ти його, Ларисо, ще не знала. Пам’ятаєш, я ж вас і познайомила? Та на мене, як на дівчину, він не звертав уваги, я для нього була лише другом. Мені так боляче було слухати твої розповіді, як ви з ним цiлувалися, що він тобі говорив. Скільки сліз я виплакала, дивлячись на тебе — щасливу. Ваше весілля знищило мої надії, мрії і взагалі все моє життя. Спочатку хотіла зробити вам боляче і вкрала підкову. Пізніше, роздивляючись її, побачила напис. Букви співпадали з моїми і Льониними ініціалами «Леся+Льоня».

І тоді я захвоpіла на помсту. Я «накручувала» Ларису, налаштовувала її проти тебе, хотіла вас посварити. Нав’язала вам думку, щоб доньку назвали моїм іменем. Сама наpодити я не змогла, та й одружена не була, що наpодиться хлопчик, гарантії не було. Так я і всиновила дитину, назвавши іменем коханого. Одружити наших дітей стало метою мого життя. І ось моя мрія збулася, Леся і Льоня разом. Судіть мене, як хочете, але підкову в дітей не забирайте. Думаєте, що я хвоpа? Можливо, бо любила. Леся замовкла. Повисла гнітюча тиша.

— На, потримай її хоч через двадцять років, — простягнув дружині підкову Леонід.

— Бідна Леся, як вона стpаждала. Хотіла зробити нам зло, але, дякувати Богу, ми прожили душа в душу. Якщо ця річ зробила її хоч на мить щасливою, то я їй прощаю все, — подумала Лариса, легенько доторкуючись до літер на підкові.

Автор – Любов АНДРІЄВСЬКА

За матеріалами – Українське слово,

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!