Кума перед святами замовила до хати клінінг і подає це так, наче сама королева Англії їй мила унітаз.
«Заплатила десять тисяч», – каже вона, а тоді так на мене глянула і продовжила: «А чого ти нічого не кажеш? Не радієш за мене?». Я тоді й сказала, що думаю, а вона стала в позу:
– Ти мені більше не подруга.
І от скажіть, що я не так сказала?
Ми з Валею живемо в невеликому містечку, вчилися разом в школі, а далі так сталося, що вже п’ять років працюємо в магазині, як напарниці. Вона знімає квартиру з чоловіком і дітьми, так само, як і я.
Зарплата у нас не велика, якщо все зійдеться по ревізії, то маємо по п’ятнадцять тисяч, а як ні, то менше, бо треба ж заплатити за збиток. Кращої роботи нема, тому тримаємося й за таку.
Наші чоловіки можуть мати по двадцять в кращому випадку двадцять п’ять, все залежить від того чи була робота і замовлення.
А тепер порахуйте, що за квартиру заплатити, а дітям щось купити, а поїсти, а комуналка, то взагалі ледве все сходиться.
Тобто, ми собі живемо отак як середньостатистичні люди, маленькі радощі в вигляді шашликів на природі і безкінечні будні. Але чомусь Валя думає, що вона за мене краща.
Так вже любить похвалитися, що знайшла на секонді брендові сукню чи взуття, чи сумочку. На знижках знайшла корейську косметику, їй зробили комплімент на вулиці, до неї пише любовні повідомлення якийсь майор з самої Америки.
А як вже вона своїм дітям догоджає, то справді за межею мого розуміння, вона може віддати шість тисяч за кросівки для сина, бо вони фірмові.
– Валю, та дитина через рік з них виросте і забуде, а то ж стільки грошей!
– То й що? Я для своєї дитини нічого не жалію.
Те саме й з донькою – телефон оцей модний взяла на виплату, але щоб те яблуко надкушене було. Як була менша, то іграшок було просто незміряно і всі з реклами, які тільки могли бути. Діти не знали відмови і могли лежати на підлозі поки мама не купить ту іграшку, за якою прийшли. І вона купувала.
І то я вам скажу нема збоку мами в Італії чи свекрухи, все на зарплаті.
Я на все це дивилася, хоч і з подивом, але то не мої гроші, хай собі живе, як хоче.
Але цей випадок з клінінгом мене просто вивів з себе.
– А що я маю сказати, – кажу я Валі на її зауваження, – ти вже не можеш в своїй хаті помити вікна перед святами чи що? ти вже така багачка і хочеш перед нами показатися? Що саме ти хочеш аби я тобі сказала?
– Я тобі приклад подаю, як жити життя жінки, а не з ганчіркою в руках лягати і вставати.
– Слухай, вже яка наша власниця багачка, має й хату велику і машини, але щось вона собі таке не дозволяє, а сама все робить. А ти хочеш перед ким показатися?
– Та до чого тут показатися? Я вам розказую, як то зручно, коли ти заплатила і за тебе все зробили і маєш чистий спокій.
– На скільки, Валю? На місяць? А через місяць знову пів зарплати віддаси комусь?
– От і вся твоя суть проявилася, подруго. Все, нема нам про що говорити.
– Аякже, ще згадай чого бідний.
– Так, бо це якраз про мислення, що в твоїй голові, як мислиш, як багата людина, то так і маєш. А як кожну копійку економиш то ніякої радості в житті й не буде.
Отак вона мені, а я їй. Вже не говоримо і не дружимо. Бачте, я мала з неї приклад брати і в чому, цікаво? А тепер сиджу і думаю, може, я справді нічого не розумію? Може, треба мислити як багата людина? Як ви гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
