Переговори.
— Степане, мені здається, що я тебе скоро трішки розлюблю, — з викликом сказала Тоня.
— Трішки? — спокійно спитав чоловік.
— Так
— Зовсім-зовсім, трішечки?
— Степане, що за іронічні питання?
— Маю ж я якось реагувати на твою грізьбу, — знизав плечима чоловік.
— Це не грізьба, Степане. Це лише попередження.
— Значить, Тонечко, мені поки що нема чого остерігатися?
— Якраз що є.
— Добре. Я остерігатимусь.
— І все? — обурилася Тоня.
— Тоню, ти що, хочеш, щоб я негайно впав від страху?
— Я хочу, щоб у тебе прокинулося сумління.
— Ой, тільки не треба так часто чіпати моє сумління. Просто скажи, що ти від мене хочеш і все.
— Я хочу, щоб ти звернув на мене увагу. Я вже півгодини кручуся перед тобою у цій сукні.
— Добре, я звернув. — І Степан тільки зараз помітив, що дружина справді крутиться перед ним у святковому вбранні.
— Тобі не здається, що мені давно вже час оновити свій гардероб? — спитала нервово Антоніна.
— О, Господи, Тоню, — чоловік кумедно підняв руки вгору, — ти ж знаєш, коли я бачу перед собою твої великі очі, я більше нічого на тобі не помічаю.
— Степане, якраз інших людей мої очі не цікавить. Їм важливіше – що висить на моїх плечах. Розумієш?
— Починаю розуміти. І скільки тобі потрібно, щоб ти передумала мене розлюбити?
— Це нетактовне питання.
— Але я не маю стільки, скільки тобі треба.
— Як це ні? Ти вчора отримав зарплатню.
— Так, але… вчора вийшло певне непорозуміння.
— Не лякай мене, Степане, — схопилася за серце дружина.
— Так співпало, Тонечко, що саме вчора я відкрив новий рахунок ще в одному банку.
— Відкрив на чиє ім’я?
— Спочатку я хотів відкрити на твоє. Але в банку у мене необережно запитали, скільки тобі років, я відразу образився замість тебе, і відкрив рахунок на себе.
— Степане, не сміши мене. Цю таємницю давно вже всі знають, але чомусь саме в банку ти знову її посоромився? Негайно біжи і переоформлюй цей рахунок!
— Це неможливо, Тонечко.
— Чому?
— Там уже набігли відсотки.
— Степане, пройшов лише один день. Це справжні копійки.
— Яка різниця? Ми з тобою не можемо розкидатися такими грошима.
— О, Боже, Степане, благаю, не перетворюйся на мою маму. Через її жадібність я одного разу залишилася без батька!
— Ну, що ти, Тонечко? Твоя мама свята. Якби не вона, я б давно на мотоциклі десь запоровся.
— Але ж у нас з тобою немає мотоциклу.
— Тому що твоя мати заборонила нам його купувати. Пам’ятаєш ті солодкі дні, коли ми були молодими та марнотратними? Ми мріяли про свій власний мотоцикл. Пам’ятаєш?
— Степане, не ухиляйся від теми. Мені терміново потрібна нова сукня з трояндочкою.
— Навіщо?
— Нас запросили на весілля. Донька Яременків нарешті знайшла собі другу половину.
— Невже? Бідні батьки.
— Чиї?
— І ті, й ті.
— Але чому вони бідні?
— Тепер їм доведеться розщедрюватися на весілля.
— Навпаки, Степане, Яременки щасливі. Вони давно мріяли влаштувати дівчинку в щедрі руки.
— Це, звісно, радісна подія. Але я не розумію, чому ми повинні брати участь у чужому святі?
— Ці люди нам не чужі. Завдяки їхній протекції тебе влаштували на хорошу посаду. Ти забув?
— Звісно, не забув. Але я так само не забув, скільки вони поклали в конвертик на наше з тобою весілля.
— Не можна бути таким злопам’ятним, Степане. Відтоді минуло вже двадцять років.
— Саме так. За ці двадцять років на те, що вони нам не подарували, набігли б грандіозні відсотки.
— О, ти нестерпний. Напевно, я тебе розлюблю не трішечки, а набагато більше.
— Добре. — Чоловік нервово зітхнув. – Скільки ми їм подаруємо?
— Спочатку треба купити мені сукню!
— Цікаво. Виходить, дивний парадокс, Тоню. Якщо ми не купимо тобі нову сукню, ми не підемо на весілля і двічі зекономимо? А якщо купимо – то розоримося два рази поспіль!
— Не діймай мене своїми парадоксами, Степане. Ми все одно підемо на це свято. Адже Яременко отримав чергове підвищення по службі, отже, можна буде й тобі поміняти роботу зі значно більшим окладом.
— Так? — замислився Степан. — Тоню, ти ставиш мене у безвихідь. Може, ми візьмемо сукню на прокат у твоєї мами? У неї таких багато із трояндочками.
— Простіше взяти чоловіка на прокат, ніж сукню у мами. Ти ж знаєш.
— О, Боже! Чому в цьому світі все так складно? Ну, гаразд, люба, одягай туфлі, і ми підемо вибирати тобі красу. Тільки благаю тебе, коли вибиратимеш, постійно думай про моє серце.
— Хіба воно у тебе барахлить?
— Зараз я відчув, що, здається, вже так.
А. Anisimov.
Фото ілюстративне.
