Вічно вона така! Вічно! Варто чомусь хорошому статися в моєму життя, як вона тут, як тут:
– А ти впевнена, що там немає чогось іншого?
– А ти знаєш, в тому магазині дешевше, ти переплатила вдвічі…
– А ти знаєш, що твого Віталія бачили в ресторані?
Після стількох років, які моя подруга Леся приносила мені такі звістки, я розуміла, чому імператори так не любили гінців, які несли погані новини.
І ось цього разу вона сидить у мене на кухні і каже, що мого нареченого бачила її кума з якоюсь жінкою.
– Казала, що точно він, бо я фото показувала і вона запам’ятала, а ще там були діти, вже великі, але було видно, що вони його люблять та знають.
– Цього не може бути, – я просто не могла повірити, – Я знаю Назара! Він би так не вчинив! ми плануємо одружитися!
– Господи, яке одружитися в твоєму віці? В твоєму віці онуків вже няньчать, а ти про одруження…
Вона ще довго сиділа і пояснювала, що зі мною стаються такі речі, бо я така є – надто довірлива та наївна, не роблю висновків і не читаю кримінальну хронічку.
– Ти б знала, що в світі діється! Наче живуть разом душа в душу, а потім бац – все, кінець і цілий детектив.
Я вже й перестала слухати. Може, дійсно, Назар лиш так приходить, поїсти та й виспатися? Квартира затишна, йому зручно на роботу, готую я смачно і нічого не вимагаю.
Але ж, чого він тоді про шлюб каже, якщо у нього є вже дружина і діти?
Леся пішла, а я залишилася з думками – питати його отак прямо чи ні? І як казати? Кума моєї подруги тебе бачила спочатку на фото, а потім впізнала на вулиці? Якісь дурниці…
Назар прийшов хоч і стомлений, але радий, що мене бачить. Так і сказав:
– Як же я радий, що я нарешті вдома.
Ми вечеряли. А я все намагалася спитати – правда чи ні?
Але ось він так на мене дивиться, бере за руку… Хіба може одружений чоловік таке робити?
Я не знаю, скільки часу я мучилася цим питанням. А потім вирішила – якщо він одурений, то точно не захоче ще раз розписуватися. Отак я його на чисту воду й виведу.
Назар був лише радий.
– Нарешті ти налаштувалася на серйозний лад, а то все тягнула і тягнула. Давай завтра віднесемо заяву?, – каже він.
– Добре, – я погодилася і так на нього пильно дивлюся.
– От і чудово, завтра йдемо!
І ось ми вже біля самої будівлі. А я все не вірю, що то насправді і у нього раптово не виявиться якоїсь невідкладної роботи. Та ні…
Заходимо і чекаємо… сидить… Ще й мені усміхається і за руку тримає.
Подали ми заяву. Я трохи шокована, бо не знаю чи Лесі бігти розказувати, що вона помилилася чи випитувати його про ту жінку.
Ми сіли в кафе випити кави з тортиком з такої нагоди і тут він мені й каже.
– Я маю тобі дещо розказати…
Я вся напружилася, отже, Леся таки була права…
– Є людина, якій я завдячую життям, якби він не заштовхнув мене в бліндаж, то не знаю, щоб і було. У нього залишилися дружина і двоє дітей… Я хоч раз в місяць до них приходжу і приношу якісь дрібнички, чи щось по дому треба зробити, чи якісь гроші дати… Розумієш, я не можу їх покинути, вони вже мені як рідні… Тому, я не питаю в тебе твоєї згоди на такі відвідини, я знаю, що ти мене зрозумієш…
Я дивилася на нього і не могла слова вимовити. Звичайно, що я зрозумію, адже я зустріла свого чоловіка, завдяки його другові.
Я Лесі нічого не буду казати, бо вона не зрозуміє, знову присипле це якимись домислами і мене тим заразить.
Я хочу довіряти коханій людині.
Фото Ярослава Романюка
