У мене двоє дітей, сімнадцять і тринадцять років, хлопчик та дівчинка. Батько наш вирішив, що має знайти кращу собі долю і пішов геть, а ми залишилися.
Минуло п’ять років з того моменту, в мене є стосунки, яким два роки і все у нас з Сергієм добре, наче створені один для одного.
Він вже який рік просить мене вийти за нього заміж і переїхати жити до нього.
– Мар’яно, у мене трикімнатна квартира, для дітей буде місце, а з іншого боку, син твій скоро піде вчитися і йому потрібен простір, а через кілька років ще й дівчину приведе і що тоді? Куди ви дінетеся. А так переїжджай до мене з донькою і сином, а там видно буде.
Наче все правильно каже, бо Дем’ян росте як на дріжджах і я сама розумію, що ще рік-два і я йому взагалі стану не потрібна.
Звичайно, легко заховатися за спиною Сергія і жити собі на щастя. Але ж тут є одне «але»: а чи так солодко буде жити моїм дітям з Сергієм, як він собі думає?
Як себе діти поведуть, адже вони майже сформовані особистості, а чи він не зміниться, бо ж люди в побуті зовсім інші, ніж показують себе в стосунках.
Але найбільше мене стримує те, що я на своїй шкірі оцінила, що то таке вітчим.
Мама моя так само з двома нами малими опинилася без даху над головою. Вона була в невістках і бабуся швидко виперла її з хати і на дітей не дивилася, що онуки її.
– Йди, хай мій син нарешті поживе по-людиськи, а не в таких злиднях, як з тобою.
Звичайно, що тато хотів легенько робити і гроші всі на себе витрачати. Тому ми ходили вічно в поношеному одязі, їсти було вдосталь лише картоплі і каші пшеничної, та й ту їжу бабуся подавала нам так, наче то ми в усьому винні.
– Дівок ціла хата, кому таке треба? От чоловік і додому йти не хоче. Та й хазяйка з тебе ніяка. Мама працювала дояркою, грошей було мало, могла хіба молока узяти, щоб ми поїли. А де більше заробити вона й не знала.
Хоча, бабуся говорила неправду – мама смачно готувала, і могла з поношеного старого плаття зробити нам двом з сестрою сукні.
Тоді вона подалася в місто, нас залишила у бабусі, а сама поїхала працювати двірничкою.
Зарплата мала, зате куточок свій є, потім нас з сестрою забрала і стали ми тулитися в однокімнатній квартирі троє.
А потім мама й знайшла того Олексія. Нащо він їй був здався? Так, у нього була двокімнатна квартира і це всі його переваги.
Олексій ніде не працював, а, коли мав підробіток, то витрачав лише на себе.
Те, що мама заробляла і підробляла прибиральницею ще, він просто старався витратити на себе. Але мама тоді почала добре ховати гроші і купувала продукти, щоб хоч ми нормально поїли. Та де там – Олексій їв все смачне, а нам залишалося практично нічого.
– То твої діти з’їли, а ти мені кажеш?
І так було з усім.
Він лежав на дивані і нічого не робив, бо казав, що в попередній родині він все робив: гроші заробляв, жінку любив, дітей обожнював. А вони від нього пішли.
– Навіщо старатися, – казав він, – Коли тебе й так не цінуватимуть?
І отак мама з ним прожила рік. Якщо чесно, то для мене й цього року було забагато. А потім ми вернулися в свою однокімнатні квартирку і там з полегшенням всі зітхнули.
Мама більше заміж не виходила і чоловіків в дім не приводила.
І ось тут у мене виникає питання чи буде таким самим Сергій? Звичайно, що він добрий і працює, але ж.
Як мені оце так сказати, щоб він не прийняв таке порівняння з тим трутнем, на свою користь?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
