fbpx

Ганна вийшла на дорогу і випросталася, отак без палиці вона може простояти довго, виглядаючи чи не закуриться дорога від автомобіля. Чи не приїде її любий син. Нема

Вертається, гладить кота і сідає перед вікном. Село майже спорожніло, ніхто перед вікнами не ходить, а от колись перед її хатою пропливали вантажівки з людьми, худобою, зерном.

Був гамір, було життя, було!

Вона сюди переїхала з маленьким Федьком, коли той ще в сповиточку був. Косилися на неї, а вона всім казала, що вдова.

Ніхто не вірив, навіть деякі намагалися в вікна стукати вночі, але вона тільки підпирала двері столом і тремтіла біля сина.

– От тобі й молода спеціалістка, а вже дитину має, – бурчали за її спиною, а вона не звертала уваги.

Не хотіла нікому виливати свою душу, пояснювати щось і отак безкінечно кожному розповідати те, що у неї на серці. Отак би й життя її спинилося і ніхто б її не зрозумів, чому вона так далеко поїхала від рідного дому з малою дитиною.

Читайте також: Юстина не закриває двері на ніч, відколи почало серце прихоплювати. Діти далеко, а телефон вона вічно забуває ставити на зарядку. Поки день, то ще з сусідами поговорить, курей своїх випустить та кота погодує. Цілий день тягається по дворі, щоб надихатися та сонцем нагрітися. Страшно лягати спати одній, така ніч довга та безсонна

Ганна не була красунею, характер спокійний і руки працьовиті. Ось і весь портрет цієї жінки, яка ховала величезний секрет в своєму серці.

Долю свою так і не знайшла, бо молодих дівчат було в тому селі купа, то що вже їй з дитиною мало перепасти? Бували такі хлопці, що в одному селі по дві дружини мали і з тим жінки мирилися.

Зате у неї був Федько, її радість і втіха. Все для нього, все заради нього. Щоб одягнувся в найкраще, щоб їв кращу шматочки, ніж вона, щоб вивчився і мав кращу долю.

Федя вчився і матір слухав, але мав на неї теж жаль в серці! Не хотіла мати ніяк говорити, хто його батько і не згадувала ні звідки приїхала, ні хто родичі. Так, наче росла самотою все життя і лише для нього існувала.
Коли почав наполегливіше питати, як виріс, то одразу сльози.

Він вирішив, що колись обов’язково знайде свого батька, як тільки виросте, а село він знав, бо підгледів в материному паспорті.

Але далі життя його то в військо кинуло, далі коханням порадувало. Двоє діток, жінка чудова – що треба для щастя? От тільки мати набридає, щоб приїхав!

– Мамо, та як до вас їхати? Влітку неможливо через ці калабані проїхати. Бо машину погублю, а взимку толк їхати, коли у вашій хаті холодно. У мене все добре і надіюся так і буде далі. і вам я телефонуватиму і в разі чого заберу до себе.

Ганна зітхала, справді, шкода машину губити по такій дорозі. Зателефонує раз в тиждень, скаже, що та як і вона рада.

Але бувають такі дні, коли Ганна виходить на дорогу, бо нестерпно бути одній, тиснуть стіни і піч насувається на маленьку сиву жінку.

Тоді вона бере палицю і йде. Йде в свої спогади, коли ось тут Федя з велосипеда впав, отут квіти рвав і їй дарував, ось тут вона його завжди проводжала в місто.

Тільки на пенсії Федя вирішив знайти свого батька і родину, бо не мав себе чим зайняти.

Поїхав в те далеке село і цілу дорогу переживав за машину, бо їхати було ще гірше, ніж до матері.

«Видно, до мами з усіх кінців дорога погана», – думав таке собі.

В селі Ганну вже й не згадували, батьків давно її не було, ні сестер, ні братів.

– Підіть до сусідів, може вам що скажуть, – порадила голова сільради.

Провела, навіть, та показала до кого йти.

Довідався лише, що була вона тут, жила, тиха, скромна, а потім щезла. А якась баба пригадала, що вона хлопця любила, а той іншу вибрав, от і пропала. Хлопця того вже нема і родина його десь по світах.

– От і знайшов я батька, дякую мамо, – думав зі злістю всю дорогу, – Тільки машину вгробив.

Може б і не поїхав до матері, але така в нього була в душі чорнота, що мусив їх сказати. Мчав швидко і не дивився на баюри, вже повернув на вулицю і побачив маленьку постать.

– Дочекалася, – прошепотіла Ганна.

– Мамо, чого ж ви тут стоїте?, – відчув, що печуть сльози… скільки ж вона так стоїть?

– Та я знала, що ти приїдеш, от і чекала, синку, я просто відчувала.

Сіли за стіл, Ганна почала шукати, чим же сина пригостити, але він її зупинив.

– Мамо, я був в вашому рідному селі і там ніхто не знає, хто мій тато.

– Був?, – Ганна не могла повірити, – І як там?

– Та так, як і тут. Мамо, хто мій тато? Скажіть, не забирайте цю таємницю з собою!

– Синку… Я не знаю, хто твій тато… і не знаю, хто твоя мама… Я тоді в ліс пішла, хотіла … ніколи не вертатися… Аж чую, дитина плаче… Отак ти мене врятував, а я тебе.

Федір обійняв матір.

Тепер він хотів лиш одного – вернути всі свої гіркі слова і думки!

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page