Вертається, гладить кота і сідає перед вікном. Село майже спорожніло, ніхто перед вікнами не ходить, а от колись перед її хатою пропливали вантажівки з людьми, худобою, зерном.
Був гамір, було життя, було!
Вона сюди переїхала з маленьким Федьком, коли той ще в сповиточку був. Косилися на неї, а вона всім казала, що вдова.
Ніхто не вірив, навіть деякі намагалися в вікна стукати вночі, але вона тільки підпирала двері столом і тремтіла біля сина.
– От тобі й молода спеціалістка, а вже дитину має, – бурчали за її спиною, а вона не звертала уваги.
Не хотіла нікому виливати свою душу, пояснювати щось і отак безкінечно кожному розповідати те, що у неї на серці. Отак би й життя її спинилося і ніхто б її не зрозумів, чому вона так далеко поїхала від рідного дому з малою дитиною.
Ганна не була красунею, характер спокійний і руки працьовиті. Ось і весь портрет цієї жінки, яка ховала величезний секрет в своєму серці.
Долю свою так і не знайшла, бо молодих дівчат було в тому селі купа, то що вже їй з дитиною мало перепасти? Бували такі хлопці, що в одному селі по дві дружини мали і з тим жінки мирилися.
Зате у неї був Федько, її радість і втіха. Все для нього, все заради нього. Щоб одягнувся в найкраще, щоб їв кращу шматочки, ніж вона, щоб вивчився і мав кращу долю.
Федя вчився і матір слухав, але мав на неї теж жаль в серці! Не хотіла мати ніяк говорити, хто його батько і не згадувала ні звідки приїхала, ні хто родичі. Так, наче росла самотою все життя і лише для нього існувала.
Коли почав наполегливіше питати, як виріс, то одразу сльози.
Він вирішив, що колись обов’язково знайде свого батька, як тільки виросте, а село він знав, бо підгледів в материному паспорті.
Але далі життя його то в військо кинуло, далі коханням порадувало. Двоє діток, жінка чудова – що треба для щастя? От тільки мати набридає, щоб приїхав!
– Мамо, та як до вас їхати? Влітку неможливо через ці калабані проїхати. Бо машину погублю, а взимку толк їхати, коли у вашій хаті холодно. У мене все добре і надіюся так і буде далі. і вам я телефонуватиму і в разі чого заберу до себе.
Ганна зітхала, справді, шкода машину губити по такій дорозі. Зателефонує раз в тиждень, скаже, що та як і вона рада.
Але бувають такі дні, коли Ганна виходить на дорогу, бо нестерпно бути одній, тиснуть стіни і піч насувається на маленьку сиву жінку.
Тоді вона бере палицю і йде. Йде в свої спогади, коли ось тут Федя з велосипеда впав, отут квіти рвав і їй дарував, ось тут вона його завжди проводжала в місто.
Тільки на пенсії Федя вирішив знайти свого батька і родину, бо не мав себе чим зайняти.
Поїхав в те далеке село і цілу дорогу переживав за машину, бо їхати було ще гірше, ніж до матері.
«Видно, до мами з усіх кінців дорога погана», – думав таке собі.
В селі Ганну вже й не згадували, батьків давно її не було, ні сестер, ні братів.
– Підіть до сусідів, може вам що скажуть, – порадила голова сільради.
Провела, навіть, та показала до кого йти.
Довідався лише, що була вона тут, жила, тиха, скромна, а потім щезла. А якась баба пригадала, що вона хлопця любила, а той іншу вибрав, от і пропала. Хлопця того вже нема і родина його десь по світах.
– От і знайшов я батька, дякую мамо, – думав зі злістю всю дорогу, – Тільки машину вгробив.
Може б і не поїхав до матері, але така в нього була в душі чорнота, що мусив їх сказати. Мчав швидко і не дивився на баюри, вже повернув на вулицю і побачив маленьку постать.
– Дочекалася, – прошепотіла Ганна.
– Мамо, чого ж ви тут стоїте?, – відчув, що печуть сльози… скільки ж вона так стоїть?
– Та я знала, що ти приїдеш, от і чекала, синку, я просто відчувала.
Сіли за стіл, Ганна почала шукати, чим же сина пригостити, але він її зупинив.
– Мамо, я був в вашому рідному селі і там ніхто не знає, хто мій тато.
– Був?, – Ганна не могла повірити, – І як там?
– Та так, як і тут. Мамо, хто мій тато? Скажіть, не забирайте цю таємницю з собою!
– Синку… Я не знаю, хто твій тато… і не знаю, хто твоя мама… Я тоді в ліс пішла, хотіла … ніколи не вертатися… Аж чую, дитина плаче… Отак ти мене врятував, а я тебе.
Федір обійняв матір.
Тепер він хотів лиш одного – вернути всі свої гіркі слова і думки!
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
