fbpx
Історії з життя
Цього разу він її нізащо не відпустить! Відігріє кожен змерзлий пальчик, обцілує кожну клітиночку тіла. Думав, за рік забудеться, викине її з голови. А тут… чого вартий лише її запах, який упізнав би серед тисячі інших!

Місто, як завжди, виявилося не готовим до зими. Перший сніг, про який повідомляли мало не за кілька тижнів, накрив величезною шапкою несподівано й невчасно. І здавалося б – скільки того снігу! Взялися б гуртом і відкидали враз. Але то лише фантазії. Неземна краса повітряних поцілунків неба землі далека від романтичних настроїв. Повна паралізованість. Транспорт в заторах. Народ гребеться, мов у сипучих пісках, у суцільній мокрій каші. Брудно-білий покрив, скидається на невипрану постіль, яку недбало кинули на світ.

“Брррр! Не люблю я таку погоду! – бурмотіла під ніс Дарія, перескакуючи з одного крижаного острівця на інший. – Взуття мокре, ноги промерзли, сама уже, як бурулька! Не люблю зими! Добре, хоч п’ятниця сьогодні!”.

…Інша справа за містом. Куди не глянь – сліпучо-білим свіжим простирадлом сніг. Від тієї нeзайманості аж дух перехоплює! Лиш де-не-де малесенька пташка поставить підпис лапкою, чи полохливе зайча залишить слід. Тиша і спокій, пише газета “Наш День“.

Дарія усміхнулася теплому спогаду. Прибігла на роботу, заварила собі ароматного чаю і знайшла в телефоні номер Юри.

– О-о-о, скільки лєн, скільки зін! – почула в трубці коронну фразу свого знайомого.

– Привіт, ледарям!

– Хто ледар? Працюю по повній програмі. Привіт, Дашко!

– Настрій як? Ти за мною не скучив іще?

– Дуже! І настрій, і скучив! Ми з тобою тисячу років не бачилися, чи більше?

– Ну, не тисячу, але рік точно. Тому й телефоную, – Дарія відчула, як гаряча хвиля чи то від чаю, чи від його голосу, огортає за плечі. – Юр.., хотіла запитати: ти не хочеш зробити мені одну послугу…

– Кажи, я уже звик, що про мене згадують, лише коли щось треба.

– А ти будинок свій в селі не продав іще?

– А-а-а-а… От ти про що… Думав, забула усе… Даш, я так часто згадував нашу поїздку, ти не уявляєш… – нотки ніяковості, викликані її несподіваним запитанням, чулися в голосі. – Ні, не продав. Усе на місці. Давно, правда, там не був.

– То коли їдемо? – Даша не з тих жінок, що чекають знаків, сама завжди робить перший крок. – Може, на вихідні, га? Там, мабуть, неймовірно зараз.

Юрка довго не треба було вмовляти.

– Завтра о десятій заберу тебе біля дому. До зустрічі!

Ще кілька хвилин жінка сиділа, замріяно притиснувши до себе трубку. Вони давні друзі. Важко сказати навіть скільки років знайомі, ніби усе життя спілкуються. Але жодного разу не було такої ситуації, щоб стосунки виходили за межі дружніх.

Стара дідова хата в Острівцях за сорок кілометрів від міста завжди слугувала їхній компанії за дачу. Влітку гуртом туди з’їжджалися рибку половити, шашликів посмажити, погомоніти про буття, посидіти під гітару до світанку, накупатися вдосталь в кришталевих водах місцевого ставу, підзарядитися позитивом, блукаючи мальовничими бережками. А на зиму місцина порожніла.

Минулого року саме в таку пору в Юри трапилася незапланована відпустка. Вирішив порушити традиції, хіба ж лише влітку зустрічатися? Обдзвонив усіх друзів, запросив на гостину. Дровець нарубав, напалив, як слід, стареньку баньку, провізії заготував на кілька днів. Усі обіцялися бути, а в результаті ніхто не приїхав. Лише Дарія.

Ті кілька днів, проведені наодинці з Юрком, перевернули усі її уявлення про почуття. Вона і не знала, що той непримітний хлопчина, якого вона знає багато років, уміє бути таким ніжним, таким люблячим і романтичним. Тоді Юра зізнався, що все життя кохає її. А Дарія не на жарт злякалася і на світанку просто втекла з його дому. Чого втекла, зараз і сама не може пояснити. Напевно, занадто неочікуваними були його зізнання в її розпланованому і виваженому житті. Здавалося, навіщо їй – успішній, нічим не обтяженій, це його кохання? Ці умовності, зобов’язання… Злякалася, що не справиться… Та й не могла тоді відповісти йому взаємністю. Зникла, мов розчинилася.

Юра ображено мовчав. Мучився, але не телефонував і не писав. Не розумів, чого вона так з ним вчинила, чим образив її, у чому завинив. Але не допитувався. Такий уже має принцип – нічого і нікого не затримувати в житті, що має бути твоїм – неодмінно буде.

Після Даріїного дзвінка саме про це й думав. Навіть не уявляв, що таке колись може трапитися. Вона сама подзвонила! Уява повертала у минулорічну зиму, коли в його обіймах грілася дівчина мрії…

По червоному носику Даші стало зрозуміло, що завчасно вибігла до десятої.

– Чекаю усього кілька хвилин, а уже замерзла, уявляєш! Морозець, ух! Привіт!

– Привіт, радий бачити. Ти погарнішала, Даринко! – відчував, що з першого погляду до дна сколотив у своїй душі давні почуття.

– Ой, а до цього була гірша? – віджартувалася. – На дорогу дивися, слизько ж, мабуть.

Дарина поводила себе так, ніби й не було між ними цього року мовчання. Весело щебетала про новини, спільних знайомих. Юра крадькома позирав на неї й важко зітхав.

– А ти все мовчиш і мовчиш! Розповідай! – Даша сіла впівоберта. – Юр.., я скучила, правда!

– Відчуваю, – усміхнувся, – флюїди і усе таке, аж мороз по шкірі.

– От ти зі своїми жартами! А про мороз… Там хатина, мабуть, нахолола, доведеться нам кочегарити довго. Глянь, тут уже й слід від автівки є, хтось, крім нас, в Острівці добивався такою погодою.

Даша навіть не підозрювала, що Юрко уже по другому колу мотає в село. Як він міг дозволити собі привезти свою королеву снігову в закинуту з літа хату? Він тішився з її дитячого щебетання і лише підтакував. Хай то буде сюрпризом. Цього разу він її нізащо не відпустить! Відігріє кожен змерзлий пальчик, обцілує кожну клітиночку тіла. Думав, за рік забудеться, викине її з голови. А тут… чого вартий лише її запах, який упізнав би серед тисячі інших!

– Боже, яка тут благодать! – у Дарії навіть слів не вистачало, щоб висловити захоплення від побаченого. – Розчинитися б у цьому просторі! Злитися з ним! Кожну деталь, кожен промінчик, кожну тінь, кожен міліметр… геть усе запам’ятати!

– Даринко, ти, як дитинча мале, реагуєш! Радий, що причетний хоч трохи до цих вражень.

– Хоч трохи? Юро, Юрчику, Юрочко! – Дарія обвила чоловіка за шию. – Дорогий мій, най-най-най! Ти ж знаєш, який я упертюх! Мовчала не тому, що не хотіла тебе чути, а все чекала, що ти першим озвешся! Тепер зрозуміла, що безглуздо відмовлятися від того, хто робить тебе щасливою! Юро, я так хочу повторити ті миті, які пережила з тобою у цій казковій хатині. Ти приймеш мене?

Зупинився просто посеред поля. Торкнувся її вуст і аж зажмурився від очікуваної насолоди.

– Як же довго я чекав!

Вечірнє сонце червоним золотом розливалося над селом. Заграли, заіскрилися сніги вогненно-жовтою гамою. Вечір недбало розлігся попід поодинокими хатами й деревами аж до річки. Легенький димок з комина розрізав рівним стовпом посіріле небо. Блимала за віконцем хатини свічка, танцювали по стелі тіні тих міських втікачів, які заблукали в своїх почуттях, щоб знову віднайти одне одного і водночас загубитися від цілого світу…

Анжела Левченко

You cannot copy content of this page
facebook