fbpx
Без категорії
Ця історія сталася торiк напередодні Різдва. Через 30 років я зустрів маму, що зреклася мене

Ця історія сталася торiк напередодні Різдва. Я привіз подарунки від благодійного фонду в дитячий будинок, що робив уже не один рік.

Віддав торбинки директоровi Людмилi Андріївнi i, за традицією, пішов до їдальні, аби поїсти борщу та пюре з котлетами.

— От скільки живу, ніде не їв смачніших котлет, — вихвалював я страву. — Навіть у ресторанах так смачно не готують. Тітка Маруся знає свою справу!

— Бо то смак дитинства, ось чому тобі й подобається, — гірко усміхнулась Людмила Андріївна, погладивши мене по головi. — Ти ще малим завжди підлещувався до Марусі, i вона тобі підкладала зайву котлетку. Я все знаю… Дуже тішуся, Андрійку, що ти в люди вибився. Бо ж більшість iз вас так i тиняється по житті неприкаяними. Сашко Матвійчук та Iгор Загоруйко вже вдруге у в’язницi. Віталик Безрукий торiк пoмeр вiд гoрiлки. Старайся не старайся, а гени даються взнаки. Мало хто з вас добре живе, залишивши ці стiни… Але ти завжди особливим був, до книжок тягнувся.

Я не любив таких розмов, тому швидко доїв i попрощався зi своєю колишньою вихователькою. А коли зазирнув у вiконце кухні, щоб подякувати тітці Марусі, побачив бiля мийки сиву худорляву жінку, яка схилилась над купою брудного посуду. На мить вона повернула обличчя, i мене немов обпeкло. То була моя мама.

Я вийшов на вулицю, ковтаючи холодне повітря, та все не міг вгамувати тремтіння у тiлi. Людмила Андріївна йшла поруч i щось говорила, проте я не чув її. Коли вже сiв за кермо, відчинив вікно i спитав:

— А хто та жінка, що на кухні працює?

— Це наша нянечка, панi Люба, — почув у відповідь. — Прийшла до нас навесні, дуже дітки її люблять. Вона i їх глядить, i на кухні допомагає. Самотня, ні дітей, ні чоловіка, то й тягнеться до малечі. Чиста, акуратна. Але бачу, що дуже хвоpа. Щось iз серцем у неї, пiгулки постійно ковтає, задихається. Але то не заразне, дітям нічого не загрожує.

Я їхав додому i не міг кермувати. Зупинив автівку на узбіччі, зaкуpив… Пригадав нашу останню зустріч з мамою. Це теж було напередодні Різдва, тридцять рокiв тому. Тоді майже всіх дітей, якi мали родичiв, забрали на канікули. Я чекав, що теж поїду до мами. Але вона не з’явилася. I я втік! Добрався пішки якраз на
сам Святвечір, постукав у двері.

Мама відчинила i заклякла на порозі: “Андрію, ти? А я збиралась до тебе завтра…” З кімнати долинув чоловічий голос: “Хто там, Любцю?” За мить поруч з мамою постав у всій красi її новий чоловік. Неголений, брудний. Він мовчки дивився на мене посоловілими очима, а тоді скривився у гидкiй посмішці: “Ну от, ще твого бaйстpюка тут не вистачало!” I пішов назад до кімнати.

А потім ми сиділи з мамою на кухні, вона винувато тицяла мені в руку купюру (десять карбованців) i тихо говорила: “Ти трохи почекай, я заберу тебе назавжди. От тільки роботу знайду, i все інакше буде. Петро… він непоганий, повір. Я ж не винна, що ви не ладнаєте між собою. Але він — мій чоловік, я мушу його слухатись. Потерпи, Андрійку”.

З Петром ми справді не ладнали. Він з’явився у нашому житті, коли мені сповнилося сім рокiв. Π’янi cкандали, поδиття за найменшу провину — це все, що я від нього бачив. А через три роки він змусив маму віддати мене в інтернат. На диво, вона його послухала. I я нiколи не міг ні зрозуміти цього, ні пробачити. Мамо, за що?!

Та зустріч на Різдво 1982 року була останньою. Більше я мами не бачив ніколи, навіть на власний випускний. Вона просто забула, що я iсную. Може, народила Петровi інших дітей, а бaйстрюк був їй не потрібний. А може, десь під парканом π’янa.

Минула вічність, перш ніж я зміг взяти себе в руки. А потім, сам не розуміючи чому, розвернув автомобіль i поїхав знову в дитбудинок. Під’їхав, коли вже стемніло. I побачив матір, яка виходила з дверей. Не знаю, звідки взялись у мене сили, але я підiйшов i сказав: “Ходімо додому, мамо. Завтра — Святвечір, зустрінемо його разом…” Вона подивилась на мене очима, повними сліз, i покірно сіла на пасажирське сидіння.

Ми мовчали до самого дому. А потім ми мали багато про що сказати одне одному. Я слухав її довгу розповідь про те, як знyщався з неї Петро, як пропивав з хати останню копійку, речі виносив. “Чому ти не вигнала його? Чому не забрала мене, щоб ми удвох були?” — допитувався я. А вона лише тихо зiтхнула: “Любила…” Потім втерла сльозу i продовжила розповідь: “Молода була, дyрна. Я ж тебе у 16 рокiв народила, а в самої ні освіти, ні роботи. Трималася за того Петра, як за останню надію. Все думала, що за розум візьметься, пити кине. I заживемо утрьох. А коли він пoмeр, то вже пізно було щось змінювати. Ти вирiс. Я знала, що вивчився, одружився вдало. На очі тобі боялась показатись. Боялась, що не простиш ніколи…”

Читайте також: – Василино, не лізь у моє життя. Анжела також тобі не подобалася. Ти навіть після cмерті не сказала про неї доброго слова. Турбуйся ліпше про себе. Заміж тобі пора. Марта не могла більше слухати цю розмову. Тихенько зачинила за собою двері

Я слухав маму, а в серці здіймались хвилі гніву, бoлю, образи, якi враз змінились невимовним жалем. “Та ні, мамо, я все погане забув, — обiйняв її за плечi. — Завтра зi села повертається Галя з донькою, познайомишся з невісткою й онукою. А тепер — ходімо спати. Тобі треба рано прокинутись: мак на кутю будеш терти, вареники ліпити…”

Відтоді рік минув. Не скажу, що ми стали найріднішими людьми у світі. Все ж тривала розлука дається взнаки. Але мені мов камінь з душi впав, відколи я перестав прoклuнати жінку, що покинула мене заради кoхaнця. Мама хвoра, самотня… Як можу, допомагаю їй, підтримую. Лiкаря гарного знайшов, у санаторій путівку купив. Бо ж не такий я, як той Петро, аби знyщатись зi слабших за себе… I хтозна, можливо, попереду в нас ще багато щасливих рокiв.

Автор – Андрій, 41 рік, м. Біла Церква.

За матеріалами – Жіночий Порадник.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook