Я сиділа на кухні, тримаючи в руках горнятко з холодною кавою. Годинник показував другу годину ночі, а телефон знову задзвонив.
На екрані висвітилося “Мама”. Беру трубку. Я знала, що почую: “Оленко, приїдь, мені погано”. Я зітхнула, накинула пальто і побігла через темне подвір’я до її будинку, що за два квартали від мого.
– Мамо, що сталося? – запитала я, переступивши поріг. Вона сиділа в кріслі, тримаючи телефон, і виглядала цілком здоровою.
– Ой, доню, щось мені отут поколює, – відповіла вона, прикладаючи руку до голови. – А раптом мені погано стане?
– Мамо, ти ж учора викликала швидку, і лікар сказав, що все гаразд, – я намагалася говорити спокійно, хоча всередині кипіла втома. – Тобі треба спати, а не сидіти до ночі.
– Ти що, не любиш мене? – її голос затремтів, і я відчула, як знайоме почуття провини накриває мене. – Я ж сама, Оленко, сама.
Ця розмова повторювалася щоночі. Мама була здоровою для свого віку, ходила, готувала, навіть город саджала. Але ночами вона дзвонила, і я бігла. Завжди. Бо вона – моя мама.
Одного зимового вечора я поспішала до мами, коли послизнулася на кризі. Прокинулася в палаті нога на витяжці. Спеціалісти сказали, що мені пощастило, бо могло бути гірше. Я лежала в палаті й думала: “Чому я бігла? Як там мама?”
– Оленко, ти як? – запитала моя подруга Наталя, коли прийшла провідати. – Ти ж як героїня, бігаєш до мами ночами, а сама ледь жива.
– Та що я можу? – зітхнула я. – Вона ж мама. Як я її залишу?
– А ти себе не залишай, – твердо сказала Наталя. – Ти викладачка, у тебе діти в школі, сім’я. Ти не можеш жити тільки її життям.
Я кивнула, але в душі не погоджувалася. Як я могла не бігти до мами? Вона ж одна, а я – єдина дочка, яка залишилася. Моя старша сестра, Марія, завжди була прикладом: вона бігала до мами ночами, допомагала, доглядала.
Але Марії вже не було. Її не стало раптово два роки тому.
Марія була моєю опорою. Вона завжди казала:
— Оленко, ми мусимо дбати про маму, бо хто, як не ми?
І вона дбала. Бігала ночами, готувала, прибирала, хоч сама працювала в школі, виховувала двох синів. Але одного дня її не стало.
Я пам’ятаю, як її клас плакав на прощанні. Мої учні теж приходили, обіймали мене, приносили квіти. Вони любили Марію – вона була вчителькою, яка вміла знайти підхід до кожного.
– Пані Олено, чому так? – запитала моя учениця Софія, витираючи сльози. – Вона ж була такою доброю.
– Не знаю, Софіє, – відповіла я, стримуючи власні сльози. – Іноді життя несправедливе.
Після втрати Марії я намагалася заповнити її місце. Мама телефонувала мені ще частіше, і я бігла. Але втома накопичувалася. Я не спала, не їла нормально, а в школі ледь трималася, щоб не заснути на уроках.
Пів року після того випадку вночі – нова пригода. Ніч, я не побачила відкритий люк. Я лежала вдома, ледь могла поворухнутись думала: “Це не просто так. Це знак”. Мама телефонувала, але я не могла встати. Мій чоловік, Тарас, брав слухавку і терпляче пояснював:
– Ганно Іванівно, Олена лежить, вона не може приїхати. Викличте швидку, якщо щось серйозне.
– Тарасе, ти що, проти мене? – обурювалася мама. – Мені погано, а ви мене покидаєте!
– Ніхто вас не покидає, – твердо відповідав він. – Але Олена не може бігати ночами. Вона не з заліза. Пожалійте доньку.
Я слухала їхні розмови і відчувала, як у мені борються любов до мами і бажання жити. Тарас сідав біля мене, брав за руку і казав:
– Олено, ти не можеш так далі. Ти ж бачила, що стало з Марією. Хочеш повторити її долю?
– Але ж вона мама, – шепотіла я.
– А ти – моя дружина і мати наших дітей, – відповів він. – Ти потрібна нам живою.
Після того випадку я потравила у стаціонар. Я лежала в палаті, довкола купа трубочок, і думала: “Це кінець”.
Але я жила. Мені казали, що мені пощастило, але я знала – це був останній дзвіночок.
Коли я повернулася додому, мама знову зателефонувала. О другій ночі. Я взяла слухавку, і вона почала:
– Оленко, приїдь, мені так зле.
– Мамо, я щойно зі стаціонару, – відповіла я, стримуючи роздратування. – Я не можу бігати ночами. Виклич швидку, якщо тобі погано.
– Ти мене не любиш! – захлипала вона. – Ось станеться щось зі мною, і ти пожалкуєш!
Я затамувала подих. У голові промайнула Марія – як вона бігала, як забула про себе, не спала. Де вона нині. І я сказала:
– Мамо, Марія бігала до тебе щоночі. І де вона тепер? Я хочу жити. Я приїду після роботи, але не посеред ночі. Ти можеш викликати швидку, якщо тобі погано.
Вона кинула слухавку. Я сиділа в темряві, тремтячи. Але вперше за довгий час відчула полегшення.
Минуло 15 років. Мама жива, і, що дивно, її нічні дзвінки припинилися. Вона навчилася викликати швидку, якщо їй дійсно зле, і навіть почала більше дбати про себе.
Я приходжу до неї щодня після роботи, допомагаю, але більше не дозволяю їй маніпулювати моїм часом і здоров’ям.
Нещодавно, мама знову телефонувала вночі. Третя, чи четверта була. Я не прийшла. Мама підняла на ноги сусідів. Нічого серйозного, як виявилось. Сусідка пані Люба потім сказала:
– Олено, як ти можеш? Вона ж твоя мати! Моєї вже немає. Так, це важко, але от так не реагувати. Вона так переймається. Каже, що ти її згодна вже й у пансіонат віддати.
– А що поганого в пансіонаті? – відповіла я. – Там догляд, лікарі, цілодобова допомога. А я одна, і в мене сім’я, робота. Ви думаєте, я не люблю маму?
– Та ні, але ж, – зам’ялася вона. – У нас так не прийнято.
– А в нас прийнято, щоб діти йшли у засвіти раніше за батьків? – різко запитала я. – Моя сестра так і зробила. Я – ні.
Пані Люба замовкла.
Так, я вже давно задумалася про пансіонат. Не тому, що не люблю її, а тому, що хочу, щоб вона мала належний догляд. Я знайшла гарний заклад з лікарями, заняттями, смачною їжею. Я відвідала його, поговорила з працівниками.
– Пані Олено, ми дбаємо про наших підопічних, як про рідних, – сказала адміністраторка пансіонату, пані Світлана. – У нас є фізіотерапія, прогулянки, навіть гуртки.
– А як вони почуваються? Не сумують? – запитала я.
– Звичайно, спочатку сумують, – чесно відповіла вона. – Але коли бачать, що тут про них дбають, оживають. Ми навіть концерти влаштовуємо!
Я задумалася. Мама ще не лежача, але я знаю, що одного дня їй може знадобитися більше догляду, ніж я можу дати. Я не лікарка, я не маю часу бути поруч 24/7. І що тоді? Бігати, як Марія, поки не відспівають? А хто потім доглядатиме мене?
Увечері ми сиділи з Тарасом на кухні. Він поставив чай, діти вже спали.
— Ти все ще думаєш про пансіонат? — спитав він.
— Думаю. Як про об’єктивну реальність. З віком стане важче. І я не хочу, щоб це стало випробуванням для всіх.
— Ти робиш правильно, — сказав він, стискаючи мою руку. — І не треба нічого нікому доводити.
На наступний день я зібрала дітей — сина, доньку. Ми сіли за великим столом.
— Я хочу вам сказати важливу річ, — почала я. — Якщо одного дня я постарію настільки, що не зможу сама про себе подбати — не бійтеся знайти для мене пансіонат. Не тримайте біля себе з жалю. Я вас дуже люблю, але не хочу бути для вас тягарем.
Діти мовчали. Першим озвався син:
— Мамо, ти жартуєш?
— Абсолютно серйозно. Ви бачили, як було з тіткою Марією і бабусею. Я не хочу, щоб хтось із вас через мене покинув своїх дітей раніше часу. Якщо колись буде треба — зробіть цей вибір без провини. Бо я свій вибір уже зробила.
Дочка витерла очі:
— Мамо, ми тебе ніколи не залишимо.
— Це не «залишити», доню. Це — піклування, але і про вас також. Ви маєте право жити. Як і я мала.
Вони зрозуміли. Може, не одразу. Але зрозуміли.
Сьогодні мама живе у себе вдома, я доглядаю, як можу. Щодня приходжу, телефоную, найняла жінку, яка допомагає з хатою. Мама бурчить, але звикла. І більше не дзвонить щоночі.
А я більше не відчуваю себе винною. Так, я роблю усе що від мене залежить. Так, я розумію, що для мами цього ніколи не буде досить. Але я також розумію, що я – жива людина. Я маю відповідати не тільки за маму, але й за дітей. І якщо вже обирати, то вибір очевидний.
Хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
