Я завжди готуюся до новорічних свят наперед. В’яжу різні символи та маленькі іграшки для ялинки. Це в мене традиція.
Усі мої друзі знають, що я їх обов’язково порадую хенд-мейд презентом. Ручну творчість вони цінують і завжди з нетерпінням чекають на мої вироби. Та й замовлень у мене багато. Я маю свій невеличкий магазинчик на одному з ресурсів, там черга з замовлень. Один тягне на гривень 500 – 600.
Ось і цього року я взяла гачок і почала вив’язувати різних тигреняток. З’являлися і білі, і сірі, і темні. Кожну вільну хвилину я присвячувала цій справі, щоб зробити більше подарунків. Друзів у мене багато, а родичів взагалі не порахувати.
Навіть коли я дочку на гуртки вожу, беру “обладнання” із собою та в’яжу у коридорі. Батьки зазвичай у телефоні залипають, а я своїми справами займаюся.
Якось під час перерви підбігла до мене донька і подивилася на іграшку. Залишалося лише вуха дов’язати. Ми з нею вирішили, кому його подаруємо, і вона втекла назад до класу.
Тут підбігла маленька дівчинка, мабуть, сестра когось із дівчаток, які ходять із моєю Дар’єю на шахи. Її мама якраз щось доводила комусь по телефону. Дівчинка забрала іграшку. Я чемно попросила віддати. І тут матуся відволіклася від телефону і як заволає на весь коридор:
— Що ви так ту річ дитині шкодуєте? Навіть вух не має! Пограла б дитина.
— Дівчино, займайтеся своєю дитиною. Не чіпайте мої речі — це все, що я хочу, — відповіла я.
— Для своєї доньки в’яжеш, а іншим шкода? Аби влаштувати сцену.
– Я можу вам зв’язати. 500 гривень. Але ця вже замовлена, можете стати в чергу.
– Катя, облиш. Ти не бачиш, тітонці шкода, я тобі кращу куплю!
Я спокійно сіла на місце і почала дов’язувати свій виріб. Все ж, інколи виховання потрібно починати з батьків як не крути.
Головна картинка – pexels.
