fbpx

– Ти чого моїм розумом жила, – спитав мене чоловік, збираючи свої речі, – інші жінки якось дають собі раду з усім, а ти у нас одна така!

– Що мені робити? Як це ти йдеш?

– Йди на роботу для різноманіття, а не тягни з мене гроші і взагалі тягнеш мене донизу.

Ця розмова була сорок років тому і я була без освіти і з трирічним сином. Іван правду казав – я жила його думками і ним загалом. Адже такий завидний хлопець, старший від мене на десять років, має свою квартиру і машину. Нащо мені вчитися. якщо він мене на руках носить?

З другого курсу інституту мене відрахували і я так і не поновлювалася, бо вже була при надії. Мені було байдуже на навчання, бо я все в житті мала – коханого і забезпеченого Івана.

Чоловік мене на руках носив, пилинки здував і сина обожнював.

Але минуло лише три роки, як він зібрав речі і пішов геть:

– Квартиру поки залишу на тебе, але за рік, щоб ти її звільнила. Знай моє добре серце.

Я не розуміла в чому річ, адже ще вчора все було так чудово-кольорово, а сьогодні «йди на роботу і за рік покинь квартиру». Батьки мої жили в селі і запропонували простий вихід – сина лишаю їм, а сама їду на заробітки.

– Там освіти не треба, – сказала мені мама, – Я кумі зателефоную і вона тобі поможе з усім.

Тітка Марія стала для мене другою мамою, бо вона була в моїй шкурі багато років тому:

– Допоможу тобі, дитино, бо й мені колись люди допомогли: на роботу влаштували і житло дали, а в такий час, то дуже важливо. Отак і я з тобою вчиню.

Я працювала і вчила мову, хоч це мені легко далося, а далі я вирішила, що якщо й здобувати освіту, то вже тут. За два роки я перевезла сюди сина, вчилася і ходила на роботу. Тітка Марія була поруч і завжди допомагала чи сина з садочка забрати чи посидіти з ним ввечері. Від офіціанти я перетворилася у дружину господаря готелю і щасливо живу.

Перші роки була думка показати Іванові, як у мене все добре, але з кожним роком я мала про що думати – про сина, про чоловіка, про доньку.

Іван залишився в іншому житті і в іншій країні.

Але події лютого нагадали мені, що я – українка, тому кинулася і годувати наших, і допомагати з житлом. І отак зустріла Івана.

Геть він не виглядав на чоловіка, який не має баласту.

– Квартири нема, нічого нема, – казав він мені, – Я більше не одружувався, якось не міг знайти собі жінку, яка б була мені рівня. Як тільки доходили до побуту, то всі хотіли одразу дитину і в халат махровий. Я собі хотів іншої дружини – успішної, гарної. А вони всі були тільки такі з виду, незалежні, а хотіли мені одразу на шию. Коли я казав їм іти на роботу, то вони не могли, бо дитина маленька і в садку одні соплі за іншими.

Я спочатку слухала, думала, що він про сина спитає, але чоловік лише виливав свої жалі, як то йому в житті нічого не підходило і не влаштовувало.

– І вже старість. А що я маю? Була квартира і ту довелося залишити, та й що там вже з неї. Чому доля зі мною так обійшлася?

На цих словах я встала і пішла геть, бо доля йому просто вернула те, з чим він лишав своїх дружин і дітей.

Він ще має сили працювати чи двірником чи на водієм. В родину я його точно свою не введу, бо він цього й не хоче. І як на мене, то всі його мрії здійснилися – він з найкращою людиною на світі, з ним самим, то що ще від долі хотіти?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page