fbpx
Історії з життя
— Ти чого сюди приїхала, – дивилась з неприхованою неприязню братова, – Давно звідси поночі тікала? Де ти була, як Максим лежма лежав і я його з донькою з боку на бік зі сльозами перевертала? Згадала про меблі, як ми вже й пам’ятник справили. От Бог, а от поріг! Не дам тобі ні ложечки з цього дому. Не заслужила! Все тут тепер моє

— Ти чого сюди приїхала, – дивилась з неприхованою неприязню братова, – Давно звідси поночі тікала? Де ти була, як Максим лежма лежав і я його з донькою з боку на бік зі сльозами перевертала? Згадала про меблі, як ми вже й пам’ятник справили. От Бог, а от поріг! Не дам тобі ні ложечки з цього дому. Не заслужила! Все тут тепер моє.

Наталя з Максимом жили немов кіт із собакою: як тверезий чоловік, Наталя йому за все вимовляє, а, як Максим чарку де перехопить, то вже Наталя п’ятого кута у хаті шукає. Доки працював у селі завод і вони гарні гроші заробляли, ще жили як не як. А вже коли підприємство розпалось, то Максим геть з котушок злетів.

Додому не приходив – приповзав. Наталя не раз шукала по сусідам нічлігу, та не одна, а з дітьми. Вже коли почав Максим із дому речі витягати на пропій, а діти до школи у рваних і завше мокрих черевичках ходили, тоді Наталя і поїхала з сестрою до столиці на заробітки. Приїде у Неділю, наварить напарить на тиждень, речі випере і вже ввечері знов до столиці.

Як діти з тим батьком самі лишались? Та якось жили. Спочатку доньку Наталя до себе в столицю у коледж влаштувала, а там і сина до столичної школи перевела. Все аби діти не бачили і не чули рідного татусика.

Максим враз залишившись один ніби і за голову узявся. До оковитої навіть не підходив. Пішов сторожем у місцеву школу і потихеньку почав у будинок повертати усе, що колись за пляшку виніс. Їздив до своєї Наталі і дітей, просив вибачення та намагався родину повернути. Та куди вже? Син у спортшколі найперший плавець, а донька до ВИШу готується. Тепер уже Максим до них на гостину їздив.

А потім занедужав. Спочатку ніби і не серйозно. А чим далі, то гірш. Спеціалісти лиш руками розвели, роки поганої звички дають про себе знати. Вони, мовляв, безсилі. Має Максим в запасі максимум рік. Та й то вже життям не назвеш.

Максимова сестра за братом доглядала. Телефонувала часто Наталі стосунки з’ясовувати. Ну, як при живій дружині чоловіку нема кому і води подати? Та Наталя мала одну відповідь: «Не можу. Діти ростуть. Потрібні чималі кошти. Я працюю. Оплачуватиму тобі твої труди». Ось і все.

Памперси і все, що приписували Максиму, Наталя, звісно, передавала. Приїздила на деньок у домі прибрати та сестру змінити і знову у столицю, бо ж там діти.

— Ти чого сюди приїхала, – дивилась з неприхованою неприязню братова, – Давно звідси поночі тікала? Де ти була, як Максим лежма лежав і я його з донькою з боку на бік зі сльозами перевертала. Згадала про меблі, як ми вже й пам’ятник справили. От Бог, а от поріг! Не дам тобі ні ложечки з цього дому. Не заслужила! Все тут тепер моє.

Наталя стояла оторопіла. Дім їхній з Максимом все, що в середині теж куплене разом. Зараз їй ті речі конче необхідні були, бо ж знайшла дешевий будиночок в селі недалеко від столиці і купила його узявши позику. Грошей і так обмаль, а й сісти немає на що. А тут таке.

Зійшлось купа родичів і зчинився галас та лемент. Виставили Наталю за ворота і сказали більш носа до своєї хати не показувати, там тепер інша господиня. Бо Наталя безсоромна мало того, що покинула у найтяжчу хвилину, а тепер ще й має сором на щось претендувати.

Наталя їде до столиці і ковтає сльози. Ну, як так? За, що? То Максим міг і концерти влаштовувати і все з дому виносити, а вона повинна була те все мовчки терпіти? А хіба ж вона тій братовій не допомагала чоловіка глядіти. Що ж це робиться і як тепер бути?

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора заборонено.

Головне фото – firestock.

facebook