– Ну ти даєш, Маринко! У місто зібралася, чули!? – зареготала Ніна
– Яка ваша справа? – здивувалась Марина. – Я поїду до інституту вступати, не хочу все життя дояркою працювати.
Дівчата дружно сміялися і твердили, що навчання то пусте і в неї навряд чи й вийде.
Марина відмахнулася та пішла додому. Її дуже зачіпав той факт, що ніхто в неї не вірив. Навіть мама, яка зрідка була дивилась на життя тверезо і та в неї мало вірила.
Село, де народилася та жила дівчина було невеликим. З розпадом союзу, закінчилися його золоті роки – закривалися корівники, стали менше сіяти зерна і люди почали виїжджати до міста.
Марина була з багатодітної та неблагополучної сім’ї. Мама, Наталя, працювала дояркою, з перервами на декрет. Вона привела у світ сімох дітей і більшість із них була на чоловіка геть не схожа.
Батьки були настільки зайняті собою, що зовсім забули про дітей. Наталя, іноді навіть забувала їх погодувати.
Якось між батьками стався розлад, Марина не знала, з якої причини, але саме цього дня батько зібрав речі і зник із їхнього життя. Після цього, перебувати вдома стало просто нестерпно. Мама пустилась берега остаточно, а Марина і дві старші сестри взяли всі її обов’язки на себе.
Наталя ж про малих забула і згадувала зрідка здивовано озираючись, мовляв “ви ще тут?”.
Марина намагалася вчитися щосили, щоб виїхати з села і більше не повертатися. Для цього потрібно було вступити до інституту на бюджет та отримати місце у гуртожитку.
Ніхто в неї не вірив, окрім сестер. А мама, навіть чути нічого не хотіла про плани доньки.
– Що ти вигадала!? Який інститут, прости господи? До нас у корівник підеш чи на зерносклад. І так вже два роки даремно втрачаєш, треба було після дев’ятого класу атестат забирати! Надька і Галька теж надумали вчитися – залишили матір напризволяще. Хто буде ще чотирьох допомагати годувати?
– Я не хочу корів доїти і крапка! – процідила Марина і поринула у читання.
Дівчина не стала більше слухати голосіння своєї матері, їй потрібно було готуватися до іспиту. А своїми старшими сестрами вона дуже пишалася. Галя два роки тому вступила до кулінарного училища, а Надя, минулого року, поїхала до сусіднього містечка і навчалася там на бухгалтера.
Марина ж задумала піти далі – із золотою медаллю вона могла з легкістю спробувати вступити до ВНЗ. І не в сусідньому містечку, а поїхати в обласний центр, де ще ніколи не була, але куди так відчайдушно прагнула.
Велике місто зачарувало з першої миті. Вечірні вогні, красиві будівлі та безмежні можливості. Марина зібрала всі накопичені гроші та винайняла кімнату з двома дівчатами. Місця звичайно було не багато, для трьох, але на більше їй не вистачило коштів.
Вона відчайдушно зубрила матеріал і навіть обрала потрібну спеціальність, ту, яка їй здалася найцікавішою, але все пішло навперейми. Із золотою медаллю та непоганою кількістю балів, вона не пройшла конкурс, чому сусідки по кімнаті навіть не здивувалися.
– Казала ж тобі, що на цьому так просто не вирішиш все! А ти не слухала. – сказала Аня.
– Та не реви! У тебе ще є шанс закріпитись тут. – Заспокоювала її Ірина. – У будівельному коледжі, куди я подала заяву, є бюджетне відділення. Тебе, із золотою медаллю, приймуть як рідну і місце у гуртожитку нададуть.
Марина подякувала сусідкам і твердо вирішила спробувати. Дороги назад до села вже не було.
Успішно пройшовши співбесіду Марина була зарахована. Звичайно, спеціальність була для неї не зрозумілою і абсолютно не цікавою, але дівчина все одно раділа.
“Закінчу коледж, а потім знову піду з документами до ВНЗ”, – думала вона.
Заселившись у гуртожитку дівчина взялася за навчання. Три роки пролетіли не помітно і ось настав момент вирішувати, що робити далі. Дівчина вже будувала плани, але сталося те, чого вона ніяк не очікувала – зателефонував молодший брат.
– Марино, мама зникла! Її вже два дні немає вдома, – тремтячим голосом сказав він. – До Наді з Галею я не зміг додзвонитися.
Дівчина зрозуміла: сталось непоправне.
– Я зараз поїду на автовокзал і першим автобусом буду у вас! Не хвилюйся, Сашко! Чекай на мене!
Зібравши речі, дівчина кинулася на автобус і ця дорога, до будинку, де вона не була вже так давно, здалася їй нескінченною.
З дому, назустріч сестрі, вискочив Сашко, йому нещодавно виповнилося чотирнадцять і виглядав змужнілим. А за ним вибігли ще три молодші сестри. Всі вони оточили Марину і були раді що нарешті не самі.
Заспокоївши дітей, Марина дізналася, що мама позавчора вийшла з дому після шостої вечора і вирушила до чергового кавалера. Вони чекали на неї всю ніч, але вхідні двері так і не грюкнули – мама не повернулася. До кого конкретно пішла Наталя, ніхто не знав. Сашко думав, що вона повернеться вранці, тільки цього не сталося.
Увечері, за Мариною, додому приїхала Надя, а старша сестра, Галина, була при надії, тому її турбувати не стали. Дівчата обійшли все село, але ніхто Наталю не зустрічав. Звернулися до місцевого дільничного та вже не вірили, що мати знайдеться.
Минув тиждень, інший, але жодних новин не було. Треба було щось вирішувати.
– Я залишусь жити тут. – сказала Марина. – А ти, Надюша, їдь додому.
– Ти що? Думаєш я залишу на тебе своїх сестер та брата!? – здивувалась Надя.
Марина міцно обійняла сестру.
– Люба, я тебе дуже люблю! – м’яко сказала Марина. – А так само, я знаю, що вдома на тебе чекає молодий чоловік і хороша робота – не втрачай свого шансу. На мене ніхто не чекає: в інститут я піду на заочне. Я залишусь з дітьми та знайду роботу тут.
– Я не кину тебе. Але раз ти так вирішила, допомагатиму вам грошима!
– Добре, Надю! Прорвемося. Може й мама повернеться… – зітхнула сестра.
Але мама більше не повернулася.
Галина мала близнюків і була щаслива у шлюбі. Надя поїхала до міста, знайшла роботу та вийшла заміж. Вона регулярно надсилала гроші сестрі, а ще приїжджала разом із чоловіком, і допомагала облаштовуватися. Марина ж, влаштувалася до місцевої школи вчителем креслення та математики, їй неймовірно пощастило, що колишня вчителька вийшла на пенсію. А навчатись на заочному відділенні їй підказали сестри. Від роботи з дітьми дівчина отримувала величезну насолоду, а вечорами підробляла репетитором.
Дівчина таки вийшла заміж, познайомившись з майбутнім чоловіком перебуваючи на гостині у старшої сестри. З села вона так і не поїхала у місто. Живуть з чоловіком і двома доньками у власному великому будинку. Маринка вчителює, а вихідними їх дім перетворюється у вулик. З’їжджаються усі брати сестри і їхні чималенькі родини. Чого-чого, а підтримки і взаємодопомоги у цій родині достатньо.
Життя навчило їх берегти одне одного і цінувати. А маринка ні про що не шкодує. Зрештою, інколи ми й самі не знаємо, як складеться наше життя. Мрії мріями, а долю не об’їдеш.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
