– Ти дивися, навіть сльоза не покотиться, як коло чужої стоять!

– А ти їх колись коло неї бачила? Я лиш тепер дізналася, що вона онуків мала!

Отак люди шепчуться коло домовини Одарки Василівни та приглядаються до її єдиного сина, який по-справжньому сумував за мамою, проте сини і дружина не виражали ніяких емоцій.

Невістка дивилася на Одарку Василівну і думала про те, що як би змінилося їхнє життя. якби жінка не була такою гордою.

Від того, як вона зустріла невістку аж здригнулася, хоч роки минули, а було ніби вчора. Не знати, кого бачила колишня голова колгоспу в ролі невістки свого сина, але точно не її, звичайну студентку профтехучилища.

Ще поки не дізналася, де вчиться, то ще усміхалася, а потім ще спитала, де батьки і все.

– Мама мене одну ростить, – сказала вона тоді наївно, бо пишалася тим, що мама змогла собі дати раду з двома дітьми.

– Яблуня від яблуні, – процідила крізь зуби Одарка Василівна, а синові додала: «Не таку невістку я від тебе чекала сину. Таку за дружину не беруть, тим більше з такою посадою, як у тебе!».

Хоч тоді Вадим працював в міській раді на посаді маленького чиновника, але для себе Одарка Василівна вже бачила сина мером міста, як мінімум. І йому потрібна була дружина під стать. А не вона.

Тоді Віта вибігла з хати і не знала, в яку сторону має бігти до автобуса. Вадим догнав її і поїхав з нею. Мати посилала їм в спину слова, що ніколи не отримають її благословення. Тоді її ще заспокоював чоловік, мовляв, все налагодиться, але вона капала ліки і трималася за серце.

Син не передумав і тоді, коли вона лягла в лікарню, а прийшов зі звісткою, що вони вже розписалися. Тоді Одарка Василівна встала з ліжка і поїхала додому, бо довше продовжувати цей цирк вже не було сенсу.

На весіллі вона ридала за сином вголос, мов на поминках. А весілля зробила пишне аби багато гостей можна було запросити, бо ж купа знайомств, тому й ця гурба бачила, як вона не могла тримати себе в руках.

Молодята жили щасливо, ростили діток, але бабуся не приїжджала часто, а до неї не хотіла вже їхати невістка. Діти знали лише бабусю з маминої сторони і любили її дуже.

Одарка Василівна ще трималася, поки жив чоловік. Але, коли його не стало, то самотність почала її лякати. Колись така бойова жінка боялася спати з закритими дверима, щоб хтось зміг її знайти в хаті, коли б їй стало зле.

На той момент її невістка вже мала успішне ательє, де шила не лише спецзамовлення, але й на замовлення.

Оскільки, Вадим все життя проробив по кабінетах, то особливого доходу, крім знайомств не було, а такої хватки, як у матері, Вадим не мав.

І ось настав момент, коли вони у свою хату мали привести матір, бо вона вже сама почала проситися жити з кимось.

До Вітиної честі, та погодилася і доглядала жінку до кінця її днів, але за той час, що вона була біля онуків, Одарка Василівна не змогла прихилити онуків до себе, бо вони вже виросли і бабусиної любові не потребували.

Одарка Василівна прожила біля сина доволі довго, а як знати її характер, то можна сказати, що для всіх то була вічність.

Проте, жінка хоч на старості років, але на власні очі побачила, яке життя було у її сина та онуків і розуміла, що то не найгірший варіант, що міг бути. Так, він не став мером і не знати чи й став би, якби у нього була інша жінка. Вона попросила у Віти пробачення з самого початку, але для годиться, обидві знали, що це формальність, і пробачення, і прощення.

Поховали її в селі біля чоловіка, на могилу син приїжджає рідко, частіше сам, бо нікого, крім нього, за ними серце не болить.

То чи варто було так чинити?

Фото Ярослава Романюка.