– Ти дивися, які Дарка сукні шиє своїм дівчатам, не дивиться, що не рідні, – вголос сказала вона тоді

Коли й цього разу мама попросила віднести сусідці молоко, то мене аж пересмикнуло.

– Мамо, та скільки можна цій людині добро робити? Вона хіба вам дякує за те, що ви для неї робите?

– Надійко, ділюся, бо маю з надлишком. Я би гріх мала, як у мене молоко кисне, а вона в хаті не має.

Я тільки фиркнула і пішла нести молоко до сусідки. Привіталася і відчула на собі знову ті липкі очі, як і роки колись, коли вона так само прискіпливо розглядала нас з сестрою.

– Ти дивися, які Дарка сукні шиє своїм дівчатам, не дивиться, що не рідні, – вголос сказала вона тоді.

Ми з сестрою, малі, так до ладу нічого й не зрозуміли. Як це ми мамі не рідні, якщо ми – найрідніші її квіточки? Вона завжди нам і коси плете, і казки розказує і найсмачніші пончики пече?

Сусідка зʼявилася недавно, ми знали лише її маму, та була добра жінка, все просила нас допомогти чи кури загнати чи корову з паші припнути, бо вона в полі. І ми так і робили. А тут приїхала її донька, казали, що вона з міста вернулася.

І так вона нас вперше побачила і так нам сказала, а далі вона вже оселилася в матері назавжди і за щораз нас з сестрою зачіпала за те, що ми – не рідні діти. І якось Тамара не витримала і спитала маму, чому сусідка так каже.

Мама дуже зблідла і тато закашлявся. Вони почали розказувати, що вони одружилися, коли ми вже у тата були, а нашої мами не стало. Ми були геть маленькі, рік і півтора роки, мама Дарина нас виходила і має за своїх.

У нас ще був братик Михайлик, який з’явився десь через три роки, як батьки побралися, але мама ніколи не робила між нами різницю.

Відтоді в нашій родині щось змінилося, сестра моя дуже перемінилася і завжди хотіла йти до нашої мами, питала, де бабуся наша і дідусь. І так потім знайшла мамину родину і пішла жити до них, дуже рідко приїздила до мами Дарини, казала всім, що її мачуха виховувала і мені те було дивно чути, бо вона нам була за найсправжнішу маму.

Я завжди дивувалася, чому мама так спокійно на це відреагувала. Хоча я й чула тоді, як батьки говорили і тато поривався піти до Валі та з нею поговорити.

– Не йди. Не брудни душу, – казала мама, – хіба людина від добра така?

Вже й роки пройшли, я в сусідньому селі заміж вийшла, але до мами з татом навідуюся часто. І завжди йду попри сусідку, яка як не на порозі, то у вікні. До неї ніхто не приходить, бо вона сама, дітей у неї так і не було, матері не стало, чоловіки теж кудись дівалися, довго з нею не жили.

Мамі вже сімдесят два роки і я її прошу аби вже з господаркою закінчувала, але мама не може корову нашу продати, хоч тій вже роки.

– Як я продам Зірку? Та вона мені за людину буде. Вже скільки нам відміряне, то й стільки їй буде.

І так моя добра мама живе в мирі з усіма, навіть, з тими, хто їй нічого доброго не зробив. А я вже отак не можу. Дивлюся на свою сестру Тамару, яка так від нас віддалилася і бачу, що вона чимось схожа на сусідку. Все їй не так, діти не вдячні, чоловік не заробляє, на все жаліється, від погоди, до природи.

Якби вона залишилася з нами, якби прийняла маму, то все б у неї було по-іншому, я чомусь в цьому впевнена.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page