“Ти гордість маєш? – запитує у мене мама після трьох днів гостини, – Та ту не зрячий видіт, що твій чоловік у гречку скаче. А ти йому голубці і тортик? Я би на твоєму місці не тим годувала б”. Так, я й сама все добре бачу і розумію, от тільки не розумію з якого такого дива і чому повинна йти від чоловіка.
Якби хто знав з якого дна ми із Семеном моїм піднімались. Кому розповідати про ту пачку “Мівіни” на двох і про те, як ми не мали де спати, окрім робочого місця. На ніч закривали ларьок і стелили собі “ложе” на ящиках. Холодно, лячно, а що робити, як грошей на оренду житла не мали?
Ми ж у столицю приїхали ще геть юними. Вчити батьки нас не могли, то ви одного дня зібрались із Семеном і як було, без знайомств і розуміння куди, подались у столицю. У кишені на двох аж сто гривень, а в голові плани мрії про краще життя. Зараз згадую і дивуюсь – як витримали?
Але, крок за кроком, рік за роком, а ми таки вигризали собі місце під сонцем. Я в ларьку соки і шоколад продавала на зупинці, а Семен за все що мав придбав окуляри сонцезахисні. То була наша перша власна “справа”. Потім були пральні порошки і ятка з солодощами на ринку. Потім, той же ларьок, тільки вже із шаурмою і хотдогами.
Паралельно ми обоє пішли вчитись і тоді ж вперше нам пощастило орендувати місце у переході метрополітену. Саме на квітам ми й “піднялись”. На п’ятий рік ми вже мали п’ять квіткових “точок” і у кишені ключі від першої нашої однокімнатної квартири.
Я стала флористом. бухгалтером і вантажником, адже саме на мені були “квіти”, а чоловік паралельно розвивав бізнес не пов’язаний із торгівлею. П’ятнадцять років важкої праці і невтомного самовдосконалення нам знадобилось для того, аби вийти на той рівень життя, який ми маємо нині.
Не знаю, що на Семена найшло: раптом, він захопився курсами самовдосконалення, спортом і скелелазанням. Я ж далека від усього цього наскільки це узагалі можливо. Мій спорт то книги біля басейну, а курси самовдосконалення у мене тільки на кухні. Там усі мої захоплення і справжній відпочинок.
Про те, що у мене з’явилась конкурентка я дізналась одразу і… не відчула нічого. Він як і раніше піклувався про мене, про дітей. наші рахунки були в порядку і великі суми не зникали без вагомих на те причин. Особисто мене і нашу сім’ю нове захоплення чоловіка ніяк не зачіпало. Так чому я повинна напружуватись?
— Покинь його, він зрадник, – горланить мама, – Не має йому тепер ні віри, ні довіри.
А я не розумію, чому повинна віддавати свого, тепер уже успішного чоловіка, якійсь незнайомці? Гордість? А нащо вона мені буде та гордісь після розлучення? Коли нею користуватись, чи не в той час, як ділитиму ось цю. вимріяну і виплекану роками праці квартиру. А може, саме гордість буде оплачувати навчання доньки за кордоном? Хто мені дасть гарантію, що чоловік не порине у вихор нових почуттів і не забуде про те, що у нього є зобов’язання переді мною і дітьми?
Мама поїхала додому повторюючи що “я б ніколи, та я на твоєму місці”. от тільки на моєму місці вона ніколи не була і не буде вже. Мій тато світу білого не бачить – заливає за комір, але мама те сприймає. як належне і нікому не дозволяє навіть слова кривого йому сказати за це.
Правда в тому, що доросле життя це не чорне і біле. Інколи, цілком нормально можна вживатись і у “сірій” зоні.
А гордість, образи розлучення через якусь там зраду? Все це сюжети для книг і театральних постановок. А життя воно інше.
Ну хіба ж не так? Скажіть, мою позицію так важко зрозуміти?
Ви б покинули такого чоловіка на моєму місці?
25,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
