Я лише хмикнула.
– Це тільки підтверджує, сестро, що ти йому не мати, бо жодна мати не поставить свою дитину перед таким вибором!, – відповіла я.
Сестра вирішила нагади синові про свою роль в його житті, а потім буде вимагати від нього опіки, догляду, грошей, уваги. Всього того, що в дитинстві не давала йому сама.
Ми жили звичайною родиною: нас двоє сестер, мама і тато. Я була старша на два роки, а Аліна завжди пнулася аби показатися кращою і вагомішою за мене, її аж підкидало, коли батьки хвалили мене.
– А я краще вмію!, – казала вона.
Ми виросли, вивчилися і обидві одружилися, проте, мені Бог дітей не дав і Аліна приводила до батьків Василька наче супер-приз. Мовляв, от я вам онука подарувала, а Валя що?
Але її щастя тривало не довго і чоловік її покинув, що там між ними було – не відомо, але стало Аліні важко матеріально та й з дитиною треба було раду давати, адже вона вийшла на роботу.
До матері вона його вести не хотіла, адже мама з татом будуть зауваження робити, а вона має бути краща за мене. От вона й внадилася до мене водити сина.
Я не мала нічого проти, бо я полюбила Василька одразу, таке миле дитятко, геть не схоже на Аліну. Я залюбки його забирала з садочка, водила на плавання, купувала подарунки. Аліна не мала нічого проти, що в дитини іграшка за кілька сотень гривень. Вона була зайнята тим, як показати колишньому, що він втратив.
Для цього потрібні були гроші і вона тоді мені каже:
– Ти не проти, якщо я на кілька місяців залишу у тебе Василька, а сама поїду за кордон?
– Ні, їдь, як треба, – погодилася я.
Чоловік мій теж не був проти того аби Василько був у нас, дитина була дуже мила і він не завдавав клопоту.
Проте, минули місяці, а Аліни нема.
– Слухай, я ще побуду трохи, дуже грошова робота знайшлася, – казала вона.
Йшов час і Василько пішов в перший клас без Аліни, ми були на першому дзвонику, але він давно мене кликав мамою, а чоловіка мого татом.
Але я залагодила все юридично, щоб ми мали законні права опікуватися дитиною і Аліна нам це надала.
– Я маю скористатися своїм шансом, ти ж мене розумієш?, – казала вона мені.
Я не розуміла, я раділа, що дитина під моєю опікою і я буду його виховувати, як мама.
Йшов час, Аліна приїжджала то похвалитися новим чоловіком, то відновитися після стосунків. Вимагала аби син називав її мамою і тішилася, коли слухняний хлопчик називав її «мама». Так, вона наче підтверджувала право власності.
Ми з чоловіком вивчили сина, він вже пішов працювати, а Аліна й далі в світах, шукає себе і кохання всього життя.
І ось Василько жениться і Аліна приїхала на свято. Пхалася в усі організаційні моменти. А от на тому, хто ж буде виголошувати промову, як батьки молодого, то й розпочала цю розмову. Мовляв, вона мати, вона має право тепер сидіти на почесному місці не тільки на весіллі сина, але й в житті.
– Він мене має забезпечувати. Ти ж бачиш, скільки я здоров’я в світах втратила.
Чоловік образився, сказав, що ми оплачуємо частину весілля і маємо право вважатися батьками, але я його переконую, що не треба Василька ставити перед таким вибором, хто йому мати, а хто батько. Він і так це знає, і любить нас та поважає.
Я мама, я відчуваю це і не хочу завдавати йому прикрощів таким виясненням стосунків. Чи я помиляюся в своїх думках і треба раз і назавжди вирішити це питання, як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
