Деякі прагнуть побалакати, хтось готовий заповісти мені свій статок, лиш я маю оплатити витрати з оформленням, хтось, дуже красивий, вже б мене ощасливив, але от з ним якась біда і теж треба переслати гроші! Отак і живу – в надії на щастя…
Все змінилося, коли я випадково зустріла його, кохання всього мого життя!
Ми вважалися просто ідеальною парою – познайомилися в університеті і просто не відлипали один від одного на перервах, ледве перечікували нудні пари, щоб знову триматися за руки і дивитися в кохані очі.
Я знала, що це на все життя, знала, що я найкраще, що могло статися в його життя. так, вже тоді мені було важливо, щоб я дуже добре виглядала в очах інших. Коли ж мова йшла про його очі, його думку, то я мала бути просто бездоганна.
Може, він був ще юним, але й він тішився, що в його дівчини тоненька талія та великі очі, вихвалявся мною перед іншими, а я почувалася, мов королева.
На четвертому курсі ми почали разом знімати квартиру і мої батьки вже знали, що це у мене серйозно, як і його. До знайомства з батьками ще не дійшло, просто тоді якось було не до того, адже ми були один в одного, навіщо все ускладнювати якимись батьками.
Ми вже й підшукували собі район в якому будемо жити, придумували імена для дітей, знали, куди їздитимемо на відпочинок, скільки грошей зароблятимемо.
Я пішла на плановий огляд і почула невтішний вердикт – я ніколи не матиму дітей. Я не могла цього пережити. Як же це так, я-ідеальна, і не приведу на світ маля для Нього?
Не хотіла впасти в його очах, тому після п’ятого курсу просто поїхала в столицю і там «загубилася» на довгі двадцять років. Знала, що він самотній, що шукає мене, але так було треба… для моєї гордині.
І ось через стільки років я побачила його на вулиці, просто йшов заклопотаний, бо тут всі заклопотані.
Я просто остовпіла… Все просто в секунді в мені піднялося з глибин пам’яті, я навіть запах його згадала…
Просто догнала його і вхопила за руку:
– Ігоре?! Скільки літ, скільки зим!
Ми опинилися в затишному кафе і я слухала його, дивилася на нього, відчувала його знайомий запах…
Нізащо я не відпущу його, нізащо!
Тепер, коли я його зустріла через стільки років, я розуміла, що він був найкращим. Були у мене чоловіки, але ніхто й близько так мене не любив, так мною не дорожив, як він. Жодні дорогі подарунки від залицяльників не зрівнювалися з його однією трояндою, яку він купував мені на стипендію.
Я поклала свою руку на його і щось мене дряпнуло… обручка. Мов током вдарило.
Звичайно, що він мав мене забути з якоюсь жінкою. Але хто вона така, коли я просто бездоганна? У мене сотні сердечок під моїми фото! Просто сотні!
– Думала, що мене важко забути, але ти постарався, – я глипнула на його обручку і вдала іронію.
– Так, вона чудова, – і наче хто його просив почав показувати мені її фото в телефоні… звичайно ж з дітьми…
– Щось вони не схожі на тебе, – кажу йому навмисно.
– Так, ми ж їх усиновили… Мар’яна не могла мати дітей, але дуже хотіла… От ми й наважилися!
Чому? Чому? Чому? Вона така-пересяка і насмілилася просто взяти дітей і навіки прив’язати його до неї?
Чому ти, Боже, це допустив?
– Це Іринка та Павлик, – й далі розказував він, а я хотіла закричати – не такі імена ми придумували! Не такі!
Це все просто якийсь дурний жарт!
– Дуже рада за тебе, але мені вже час… Справи, знаєш…
Пішла гордо погойдуючись на каблуках, я знала, що гарна і привертаю погляди. Може, він навіть дивився мені в слід, але я не озиралася заради своєї гордості.
Фото Ярослава Романюка.
