“Ти моя донька?” – дивиться на мене моя захлипана мама. “Якщо ти моя дитина, то ніколи так не вчиниш. Чуєш мене? Ніколи. Він мене зрадив і ти туди ж?”.
Та я не розумію зовсім, чого раптом мамі та хата в селі так потрібна стала? Скільки себе пам’ятаю, мама туди їздити не любила і вічно тату говорила, що краще вже в місті на шостому поверсі у квартирі сидіти, ніж годувати комарів на кінці географії.
А мені і батьку та хатина подобалась. Я обожнювала старезні залізні ліжка із високими м’якими матрацами. На стінах висіли вишиті ще прабабусею килими із трояндами. У кутку стола величезна скрипуча шафа і ще малою я щиро вірила, що в ній точно живе домовий і носила туди мисочку із молоком.
Мама у такі дні була сама не своя, аж підстрибувала від досади, що знаходилась у тій хаті. Сусіди квіти сіють, на городі пораються радісно перемовляючись, а мама ходить і все їй не так і не те. “Оце твоє село” – казала татку зневажливо.
А тепер от, коли батька не стало і нам раптом відкрилась правда про його другу сім’ю, матері той дім став потрібен і принципово, аби він нашим був і край.
Рівно чотири місяці тому не стало нашого батька. Ще на прощанні серед друзів і знайомих я помітила молодика, і спершу очам не повірила настільки він був схожим до тата мого.
Стояв він поруч мого дядька по таткові, та й якось не до того аби починати розпитувати. Подумала, що родич далекий, та й забула про нього, бо клопоту було, та й стан був не такий аби про щось подібне розмірковувати.
На дев’ятий день прийшов мій дядько до мене на гостину і все з тим же молодиком.
— Знайомся, Вірочко, – твій брат по батькові.
Мені було дивно те чути, але схожість беззаперечна. Та й фамілія і по-батькові у В’ячеслава були мої ж. Пом’янули батька довго розмовляли.
Дядько знав про все хоч і не схвалював татового вчинку. Та й батько каявся про той зв’язок, от тільки вже коли мама В’ячеслава сказала, що при надії, то відмовлятись від сина не став.
Тато був присутнім у житті В’ячеслава завжди. Вів його за руку у школу, слідкував за навчанням, оплачував відпочинок на морі і в горах.
— Ти теж на лижах кататись любиш? – запитала я захоплено. – Мене тато навчив. Мама так і не спустилась жодного разу, а ми із ним їздили двічі на рік.
Таки так. В’ячеслав був татком моїм тільки на років сорок молодшим. Так дивно було помічати таткову міміку, усмішку і ту ж хитринку в очах.
— А в шахи граєш? – запитала я, – Тато так і не зміг у мене перемогти, хоч сам мене навчив.
— А то! – сказав той з азартом. – Тільки я тобі як він піддаватись не стану.
Ми одразу потоваришували, ніби знали одне одного усе життя і от зустрілись після розлуки. Наші життя були геть різними, але ми були схожі настільки, наскільки узагалі можуть бути схожими брат і сестра.
А от мама мого оптимізму не розділила. Дізнавшись про те, що тато мав сина на стороні вона стала сама не своя. Не знаю, у чому винен був В’ячеслав, але вона мені заборонила із ним спілкуватись і навіть імені його чути не хотіла.
Ще більше нелюбові у мамі той В’ячеслав отримав коли заповіт батьків ми почули. Нам із мамою його частка у нашій квартирі, а от мій брат отримував вудки татові і будиночок у селі.
— Ти нічого не матимеш, – аж шипіла мама на мого зведеного брата. – Нічого тобі не дістанеться, я доведу діло до кінця.
— А мені нічого і не потрібно. – сказав той спокійно, – Вам треба той дім, то я напишу відмову, чи не буду успадковувати.
Але я хотіла, аби й брату залишилось щось від батька, тому маму не підтримала, стала на його сторону. Звісно, мама була розумна щось казати, бо думала, що тими справами я займусь. Вона ж фізично не може, сидить днями вдома, де їй бігати папірці збирати.
От і немає тепер мені спокою удома, бо мама чекає, що я буду на її стороні. Та хата нам не потрібна була ніколи, а тут прямо мама жити без неї не зможе, аж смішно.
— Ну куди нам вона? – питаю у неї, – Доки тато був, ще тримав її у порядку, щось там майстрував цементував фарбував. А тепер хто те робитиме, мамо?
В’ячеслав як і батько мій – заядлий рибалка. Він уже був у тому будинку із татом не раз і знає місцину добре.
— Я ж віддалено працюю, – каже мені якось у розмові, – Ото сяду із ноутбуком біля тата, він куняє над вудками, а я працюю. Два ноутбуки отут десь на дні, бо як схопились рибу тягнути, то я про все й забув.
Мені шкода матері, десь я її розумію, але до чого тут мій брат? Він точно не винен у татковому гріху, як і будинок. який однаково дорогий нам обом.
Ну скажіть, хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
