Ні, я б довго перераховувала зморшки і сиве волосся, дуже довго, але нащо? Треба дивитися не лише на того, про кого кажуть, тобто на мене, але й на того, хто говорить.
А мій любий чоловік був доволі простим аби не сказати примітивним п’ятдесятирічним чоловіком з черевцем і залисинами, з гарною зарплатою, але в умілих руках, а з любкою її не стане й за пів місяця.
Звичайно, що я ретельно звільнила квартиру від його речей, все вимила та протерла, а далі сіла і задумалася – як далі жити?
Єдине відомо, що попереду у нас суд.
Звичайно, так і сталося, але ділити нам не було чого, бо жили ми у квартирі ще моєї бабусі, зі спільного майна, хіба ремонт, який ми робили, але відривати плитку зі стін Матвій не хотів:
– Знай моє добре серце, – сказав на прощання, йдучи під ручку з молодою жінкою.
І оце було для мене найгірше – він йшов з молодою жінкою, а не я з молодим чоловіком! І вже ніколи й не піду, бо я аж ніяк не затребувана жінка і ніколи такою не була. Вірною, відданою, розуміючою – так, але ніколи легкою, грайливою чи фатальною.
А ще у нас з Матвієм не було дітей. Наче обоє здорові, а дітей нема.
І ось я наважилася взяти собі дитину, адже їм там важко, а мені потрібно когось любити, а може з часом і мене полюблять.
Я пропущу той момент, коли я втрачала надію через довідки і писульки, через думку рідних, думку друзів і сумнів, який й мене відвідував довгими безсонними ночами.
Мені дуже сподобалася одна дівчинка, але вона як виявилося, має батька і родину, вони дають її на виховання сюди, бо не спроможні забезпечити дитину. Я дуже дивувалася, адже ким треба бути аби дитину віддати в інтернат?
– Матері у неї нема, десь поділася, а батько просто не може її доглядати, – відказала директорка і запропонувала іншу дитину.
Я вирішила, що візьму Діанку, їй сім, але вона дуже схожа на мене в дитинстві, мені навіть здалося, що моя рідна донька могла б бути ось такою.
Нарешті ми в мене вдома, стараємося притертися характерами. Але я бачу, що Діана наче й рада, але потім пробігає в її очах сум.
– Діано, ти кажи, якщо тебе щось турбує?, – кажу їй я.
– А можна ми запросимо в гості Марічку?, – питає вона мене, – Вона моя найкраща подруга і їй можна навіть в місто ходити, коли по неї тато приїжджає.
Мені горло стиснуло. Батько має гроші на машину, а дитину глядіти, то нема як. Але я погодилася і одних вихідних в домофоні почувся виклик і дитячий голос.
Ми вийшли на вулицю, бо живемо на першому поверсі і мені аж лице почало лупитися від побаченого. Батько Марійки був у візку, а вона з кісками, які були гарно заплетеними і пакуночком з цукерками вже щебетала з Діаною.
– Я б запросила вас увійти, – кажу я Роману, батьку Марійки, – Але у нас нема пандуса.
– Та пусте, я за нею приїду о сьомій, – сказав чоловік і поїхав.
Дівчатка гралися, а мені все з голови не йшло, яка ж жінка покине і дитину, і чоловіка. Коли Роман прийшов по доньку. то вже ми з Діаною вирішили їх провести і ще погуляти. Вони жили в гуртожитку. Ми ще погомоніли і розійшлися, але я йшла додому з певністю, що мої якості, які я мала (вірна, віддана, розуміюча) мають нарешті пригодитися достойній людині.
Поступово дружба дітей переросла в нашу дружбу з Романом, а тепер вже ми й живемо разом в мене, пандус зробили, бо Роман вправний автомеханік, йому потрібно часто їздити на роботу.
Якби хто спитав мене, як там мій колишній? А мені байдуже! Щасливі назад не оглядаються!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
