Анна та Марія були нерозлучними подругами з дитинства: народилися в один рік, їхні батьківські хати стояли поруч. У школі, від першого до випускного класу, вони ділили одну парту. «Як рідні сестри», – говорили про них люди.
Анна мріяла стати фінансистом, а Марія, яка ще змалку любила готувати солодощі, пекти тістечка та навіть опанувала від бабусі мистецтво випікання духмяного хліба, прагнула стати професійним кондитером. Обидві здійснили свої мрії: після технікуму Анна повернулася в рідне село на посаду головного бухгалтера і продовжила заочно навчатися в університеті. Марія, здобувши диплом кондитера, влаштувалася в кафе в районному центрі та також вступила на заочне навчання до університету харчових технологій. Життя дівчат складалося наче в дзеркальному відображенні: в один рік вони отримали дипломи про вищу освіту і повиходили заміж.
Марія, обійнявши керівну посаду в місцевому відділі торгівлі, не покинула улюблену справу: її знали в селі та сусідніх містечках як неперевершену майстриню весільних короваїв. Жодне свято не обходилося без її кулінарних шедеврів.
В особистому житті доля розпорядилася інакше: Марія жила в гармонії зі своїм чоловіком Ігорем, тоді як Анна через кілька років шлюбу зазнала невірності та байдужості від свого чоловіка. У подруг росли доньки.
Через 15 років щасливого подружнього життя Марію спіткала біда: Ігоря не стало. Анна всіляко підтримувала подругу, хоча сама не чула доброго слова від свого чоловіка.
Час минав. Доньки подруг закінчили школу. Маріїна Софія мріяла стати адвокатом і вступила до університету. Аннина донька Соломія влаштувалася працювати в крамницю. Вона казала, що хоче вдало вийти заміж і створити велику дружну сім’ю.
У вечірніх розмовах Анна з Марією часто уявляли, як видаватимуть заміж своїх доньок, як гулятимуть на їхніх весіллях, як радітимуть онукам. «Я для твоєї Соломії спечу такий коровай, якого ще ніхто не бачив, – казала Марія. – У мене стільки нових ідей…»
Невдовзі Соломія зустріла своє кохання: в крамниці познайомилася з місцевим хлопцем. Вони одразу сподобалися одне одному, і незабаром в Анниній родині почали готуватися до весілля. Марія з донькою готувалися до свята, наче до власного: вибрали чудовий подарунок молодятам, купили нові сукні. А Марія ще й продумувала дизайн майбутнього короваю.
За кілька днів до весілля Марія прийшла до Анни, прихопивши свої найкращі ескізи короваїв.
– Дивися, – сказала вона, розкладаючи малюнки. – Який тобі до вподоби?
Але Анна мовчала, дивлячись на подругу якось відчужено.
– Щось не так? – запитала Марія.
– Розумієш… – почала Анна, затинаючись. – Я… не можу… Соломія не хоче… Ти не можеш бути коровайницею…
– Чому? – здивувалася Марія.
Анна опустила очі:
– Ти вдова, а у коровайниці кличуть лише щасливих у шлюбі жінок, щоб молодята жили в злагоді…
Після втрати Ігоря Марія навчилася приймати життєві негаразди, але слова подруги приголомшили її. Вона дивилася на Анну, не вірячи почутому. Подруги. Як сестри – все життя. Її погляд мимоволі впав на обручку, яку вона так і не зняла після того, як не стало Ігоря.
– Я була щаслива в шлюбі, дуже щаслива, – тихо сказала Марія. – Тому іншого собі не шукаю. Ігор і досі зі мною…
Вона повільно складала ескізи.
– Мене майже 20 років запрошують пекти короваї, – додала вона. – І жодна пара, для якої я їх готувала, не розлучилася й не овдовіла… Бувай, Анно.
Щоб не сказати зайвого про Аннине «щастя» в шлюбі, Марія швидко пішла.
Наступного дня з міста приїхала Софія. Марія розповіла їй, чому не піде на весілля. Донька мовчки обійняла матір… У день весілля Соломії вони поїхали до Ігоря. Дорогою купили великий букет білих лілій.
