fbpx

– Ти не впізнаєш мене, – спитав мене літній чоловік, а тоді додав з виразом, – Доню

Я його й справді не впізнавала, а далекий спогад з мого дитинства таки виривався назовні. Дивно, пройшло стільки років, а я й досі відчуваю те збентеження, здивування і лють.

Тато нас покинув, але мама не виглядала від того засмученою, вона нарешті ожила і сміялася, щасливо сміялася! Обіймала нас і казала, що ми – найпрекрасніша річ, яка з нею трапилася.

Потім приходила бабуся і бурчала, що мама не змогла втримати чоловіка. А він подався до іншої жінки.

– Пішов на чужі діти!, – казала вона їй, – А про твоїх забуде, як ти не будеш поступливіша.

– Мені від нього нічого не треба, – казала мама.

Нам було якось все одно чи є батько чи ні, адже ми виконували те, що він нас вчив – не заважали йому і не надокучали. Мама працювала, а ми росли і наче все було добре, якби не інші люди, які намагалися вивідати наскільки нам важко жити без батька.

А нам не було важко. Нам було добре. Але ж нас усі переконували, що без батька, то дуже не гоже, треба негайно матері шукати когось, бо таке буде, таке буде:

От не буде батько дарувати нам подарунки на дні народження!

Так, він нам і до того не дарував.

Не буде пригощати морозивом і цукерками.

Так і не пригощав.

Не буде гуляти з нами і весело сміятися.

Так він цього й не робив ніколи…

Сторонні люди посіяли в нашій душі потребу в батьку і я почала маму просити аби тато прийшов. Мама подивилася на мене і задумалася.

– Добре, раз ти так хочеш, то я йому скажу, щоб прийшов до вас.

Я була така щаслива! Нарешті я зможу сказати іншим, що у мене є батько, який купує мені іграшки і гуляє зі мною в парку, розказує цікаві історії і хвалить мене за оцінки.

Батько прийшов, став на порозі поки я одягалася, а я вся така щаслива показувала йому щоденник, зошити, де всюди було «Молодець!»

– У мене нема часу, Марійко, – сказав мені він, – Вдягайся швидше.

Ми гуляли і він купив мені морозиво, я розказувала про свої дитячі справи, а він відверто нудився, я це зрозуміла одразу, бо почала міняти теми розмови, але батько все більше і частіше поглядав на годинник.

Але потім він став біля магазину з іграшками і наче щось пригадав та сказав мені:

– Яку б ти собі ляльку хотіла?

Моє сере затріпотіло від вдячності, адже вже не один день я мріяла про ляльку, як у Оленки, яка закривала очі і говорила: «Мама». Та лялька мені снилася, я відкладала цукерки, щоб заплатити Оленці за можливість нею хоч трохи погратися. Вся моя надія була лише на Святого Миколая, а тут тато мені її купить! Найкращий у світі тато!

От для чого потрібен тато і він у мене є!

Я без вагань тицьнула на ляльку, якою марила.

– Чудово, – сказав батько, – Думаю Іванці вона сподобається…

Він купив ляльку іншій дитині. Мою омріяну ляльку.

Я бігла з магазину щодуху додому і сказала мамі аби він ніколи більше не приходив до мене. Я його не хочу знати. Через якийсь час у мене з’явилася та лялька, але вона вже мене не тішила, бо я дивилася на неї і згадувала, що мій тато так зміг зі мною вчинити.

І ось майже через сорок років той чоловік називає мене донькою і проситься перебути старість.

– Вигнали мене на вулицю, де я тепер маю прихилити голову, я все їм віддав, а вони так зі мною вчинили. Хто мене прийме, як не рідна донька?

– Вибачте, але ви помилилися дверима. Тут такої нема, я виросла без батька.

З задоволенням закрила за ним двері і нічого не відчула, хіба спокій.

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page