Сьогоднішня зустріч із Катериною біля садочка не давала мені спокою. Її сяючий вигляд змусив мене згадати той вечір, три роки тому, коли я остаточно вирішив покласти край нашому шлюбу.
Це сталося пізно ввечері, у вузькому коридорі нашої двокімнатної квартири. Я збирався лягати спати у вітальні, а Катерина, втомлена після довгого дня з нашими доньками-двійнятами, стояла біля дверей спальні, одягнена у мою стару, розтягнуту сорочку.
— Денисе, ми можемо хоч п’ять хвилин поговорити? — запитала вона тихим, змученим голосом.
Я відчув, як усередині все стискається від напруги. Я хотів уникнути цієї розмови, але знав, що вона необхідна.
— Катю, про що? Ми вже все сказали одне одному мовчанням, — відповів я, намагаючись не дивитися їй у вічі.
Вона зробила крок до мене.
— Денисе, ти вже місяць спиш у вітальні. Місяць! Наші подружні стосунки припинилися, наше спілкування — це тільки «доброго ранку» і «що на вечерю». Я відчуваю, що ти віддалився. Невже ти не розумієш, як мені зараз непросто? Двоє немовлят, безсонні ночі…
Її голос зірвався, але вона швидко взяла себе в руки. Я ж дивився на неї, і в моїй пам’яті спливав образ тієї Каті, яку я забрав із РАЦСу чотири роки тому: яскравої, стильної, такої, що привертала погляди.
— Я все розумію, Катю, — мій голос був сухий і офіційний, — але ти не змінюєшся. Ти ніби змирилася з тим, що сталося. Ти наче дозволила собі відпустити все. Ти завжди ходиш в одному й тому ж одязі, ти перестала бути тією Катериною, на якій я одружився.
Вона втупилася в мене очима, повними болю і подиву.
— Я перестала? Ти справді думаєш, що це мій свідомий вибір — не спати ночами і виглядати так? Денисе, мої форми змінилися, бо я виносила і народила тобі двох доньок! Я займаюся ними 24 години на добу! Коли мені фарбуватися? Коли мені бігати по магазинах? Я вся віддана нашим дітям! А ти замість підтримки.
— А я? А як щодо мене? — я нарешті не витримав і перебив її. — Мені лише двадцять вісім! Я теж хочу бачити поруч із собою привабливу, доглянуту жінку, з якою можна поговорити не тільки про підгузки та температуру. Я хочу відчувати, що поруч зі мною жінка, а не постійно втомлена няня!
Вона стиснула губи, а в очах з’явилася сталева рішучість.
— Добре, Денисе. Якщо ти вважаєш, що я недостатньо хороша для твого двадцятивосьмирічного щастя, то ти вільний. Ти завжди був вільний. Але я не буду вибачатися за те, що я — матір твоїх доньок. Не буду.
Вона різко розвернулася і зайшла до кімнати, зачинивши за собою двері. Я залишився один у коридорі, відчуваючи важкість свого рішення. Того вечора я остаточно зрозумів: я подам на розлучення.
Я добре пам’ятаю Катерину, ту, першу. Ми одружилися чотири роки тому. Вона була неймовірною красунею-нареченою, а в перші роки нашого шлюбу – ще більш привабливою дружиною.
Катя завжди вміла підкреслити свою природну вроду: витончений макіяж, стильний одяг, який завжди пасував до її фігури, і весь цей арсенал жіночих «штучок», які зводили мене з розуму.
Наші вечори були сповнені сміху та романтики. Я був гордий, коли ми з’являлися разом на людях: на її красу озиралися, а я відчував себе найщасливішою людиною у світі.
— Денисе, подивися, як тобі ця сукня? — питала вона, крутячись перед дзеркалом.
— Катю, ти прекрасна в ній, — віджартовувався я, і вона сміялася.
Наше життя було легким і наповненим. Ми обидва працювали, подорожували, часто ходили в кіно чи ресторани.
Коли Катя завагітніла, я з розумінням ставився до того, що її форми почали змінюватися. Вона чекала двійнят — двох дівчаток, і при її невеликій конституції тіла вона справді стала схожа на таку собі тендітну повітряну кульку.
— Ох, Денисе, я така незграбна, — скаржилася вона, дивлячись на себе в дзеркало.
— Ти прекрасна. Ти виношуєш двох наших дівчаток, — заспокоював я її, обіймаючи.
Я був схвильований і радий. Народження доньок-двійнят стало для нас справжнім випробуванням, але й величезним щастям.
Після народження дівчаток Катя дуже повільно повертала свої попередні форми. Вона, звісно, зменшилася в об’ємах, бо вже не була вагітною, але займатись собою наміру не мала зовсім.
Катерина просто махнула на себе рукою. Я все частіше бачив її в моїх старих, широких футболках та сорочках.
— Катю, ти не хочеш переодягтися? Чому ти постійно ходиш у моєму одязі?
Вона відмахувалася:
— Мені в них зручніше! Вони вільні, я можу швидко нахилитися, підняти дівчаток. Я ж постійно в русі!
Іноді вона могла цілий день не переодягати піжаму, бігаючи між колисками, годуванням і зміною підгузків. Я, звісно, допомагав, як міг: і вночі підхоплювався, і по господарству.
Але мене все це почало дратувати. Я став помічати, що мої почуття до дружини, як до жінки, охололи. Поруч зі мною була не та Катерина, на якій я одружився. Вона перетворилася на втомлену матусю-героїню, але не на ту яскраву супутницю життя, якої я прагнув.
Усвідомлювати це у двадцять вісім років було страшно. У голові постійно крутилося питання: «А що далі? Невже все моє життя буде таким?»
Далі ситуація лише погіршувалася. Я перебрався спати у вітальню, посилаючись на те, що мені потрібно краще висипатися перед роботою. Наші подружні стосунки припинилися зовсім. Спілкування зводилося виключно до обговорення побутових питань та потреб дітей.
Я бачив, що це пригнічує Катерину. Вона стала замкнутою, менше усміхалася. Але, що дивно, вона нічого не змінювала у своєму повсякденному житті. Навпаки, здавалося, вона змирилася з цим станом речей і навіть не збиралася намагатися щось змінити.
Через деякий час я подав на розлучення.
— Я не можу більше так жити, — сказав я їй. — Я заслуговую на більше.
Розлучення пройшло тихо, без зайвих емоцій. Я залишив Катерині з дітьми нашу квартиру, а сам переїхав жити до батьків. Ми розійшлися, ніби дві паралельні прямі, які ніколи більше не перетнуться.
Минуло три роки. Я жив сам, зосереджуючись на кар’єрі. Час від часу навідувався до доньок, коли Катерина дозволяла. Ці зустрічі були сухими та офіційними.
Одного ранку я йшов на роботу і, минаючи дитячий садочок, раптом побачив її. Вона виходила з хвіртки.
Я завмер. Це була не та Катерина, яку я пам’ятав. Це була богиня. Вона йшла стрімкою, впевненою ходою, виглядаючи просто неперевершено. Її фігура була такою, як у наші часи романтичних стосунків, а може, навіть кращою.
Елегантна стрижка, стильний костюм, легкий макіяж, який підкреслював її очі. У ній була аура успішної та самодостатньої жінки.
Вона помітила мене не одразу. А коли наші погляди зустрілися, вона зупинилася.
— Привіт, Денисе, — усміхнулася вона. У її голосі не було ні образи, ні звинувачення, лише легка, але щира радість.
— Привіт, Катю, — я ледве вимовив це слово. Я, мабуть, виглядав цілковито ошелешеним.
Вона, помітивши моє здивування, усміхнулася ще ширше.
— У нас усе добре. Дівчатка вже звикли до садочка, я повернулася на роботу. Ти пам’ятаєш, як я мріяла про водійські права? Я їх отримала. Життя налагоджується. Як твої справи?
Я почав щось відповідати про свою роботу, про плани, але Катя, ввічливо дочекавшись паузи, перебила мене.
— Вибач, я дуже поспішаю. У мене зараз важлива зустріч. Рада була тебе побачити.
Вона попрямувала до невеликого, але дуже сучасного іноземного автомобіля, сіла за кермо, легко кивнула мені на прощання і від’їхала.
А я стояв, немов прикипів до місця, переварюючи побачене. Якби хтось розповів мені про такі разючі зміни в моїй колишній дружині, я б засумнівався. Але це була Катерина, та сама, яку я покинув. Вона не опустила руки, а, навпаки, здійнялася, як фенікс із попелу.
Мені стало неймовірно гірко. Я згадав ті часи, коли я був щасливий, бачачи її поруч.
Вона не залишила мене голодним, удома завжди була вечеря. Вона намагалася все встигнути по господарству, поки я був на роботі. Правда в тому що за ці роки я так і не знайшов супутницю життя. таої, як була моя Катя я так і не зустрів.
Того ж вечора я узяв букет розкішних троянд і попрямував до нашої квартири. Аирішив здивувати дружину, обрадувати новиною про те, що я повернусь до неї і наших дітей.
Але Катя відкривши двері і зрозумівши що я хочу в такий час лиш розсміялась. найобразливіше, що щиро і до сліз. Сказала, що ніколи більше не впустить мене ні в своє життя, ні в свою душу. Що я зрадив її і наших доньок, що повага до мене, як до чоловіка і батька у неї зникла.
Я викинув букет у смітник зрештою. багато разів телефонував до Каті намагався із нею поговорити ще, пояснити, що я тоді був правий, що я не із заліза і що в кожного чоловіка є планка і шкала відповідності партнера. Що вона тоді була не права.
Але Катя обмежується сухим спілкуванням щодо дітей і все. Але чому? У нас же сім’я, як можна ставити себе на перше місце руйнуючи усе?
Головна картинка ілюстративна.
