– А ти на моє фото подивися, – казала далі Жанна, – я в сто разів за неї краща!
– І в сто разів менше серденьок?, – спитала я.
– Так! Чому світ такий несправедливий?
І я справді задумалася – чому ми так сильно потребуємо чужого схвалення і чи можна його «наїстися» на все життя, щоб далі собі спокійно жити і не чекати похвали? Не жити з тим, хто тебе сто років тому похвалив, а ти й досі йому шкарпетки переш? Не вигулювати собаку подруги, бо вона колись похвалила твою сукню, а може, через років десять ще щось добре скаже.
Не приносити гору медалей до ніг батьків аби ті хоч раз не просто буркнули «молодець», відірвавшись на мить від телевізора, а обійняли.
І в мене є такий приклад з мого дитинства. Була у нас по сусідству дівчинка Леся, з якою всі навперебій хотіли дружити і ще треба було дуже постаратися аби вона саме з тобою пішла бавитися в ляльки. А ляльок у неї була сила-силенна, коли ми, обрані, приходили до її дому, то перед нами відкривалася ціла кімната з іграшками. Такого чуда я не бачила ніколи, бо сама мала дві ляльки, які мама тримала на шафі, щоб я їх не понищила, бо ще моїм дітям має бути.
Так от, Леся була єдиною дитиною в родині, тому не дивно, що вона мала все, що хотіла: ляльки, фломастери, альбоми, книжки і купу гарних платтячок та лакованих черевичків.
Але найцінніше було не це.
Леся купалася в любові батьків, дідусів і бабусь, тітоньок і дядечків, кузин і кузенів. Вона справді була дуже мила, весела і добра дитина, тому її було за що любити.
І вся ця братія навперебій твердила Лесі одне:
– Яка ж ти у нас красунечка!
Але справа в тому, що Лесі до красунечки було дуже далеко. От, щиро, дуже далеко. Мила дитина з пухкенькими щічками і округлими бочками стала дорослішати. Але бочки нікуди не ділися, додалися підліткові сюрпризи у вигляді прищів.
Деякі дівчата витягувалися в ріст і вже видно було за ким упадають хлопчики.
Але Лесю так само виділяли. А на ній ну нічого, крім її характеру і стійкого переконання, що вона – цінна, неперевершена, прекрасна і чудесна.
– Не всі можуть мене оцінити, – казала вона на кпини, – ви ще до цього не доросли.
І йшла, мов та королева, спокійна і велична. Кажуть, що так формується в людині стержень, характер.
І Леся й долю свою знайшла. Дітей на світ привела і щасливо живе.
Я певна, що щасливо, адже вона так само викладає фото, де під ними пишуть її численні родичі і друзі:
«Красуня».
І я певна, що для них вона така і є, бо краса в очах того хто дивиться.
А якось я йшла по вулиці, де втомлена жінка сиділа на лавці з великими пакетами, поки дитина бігала навколо за метеликом. Раптом дитина тицяє їй квітку, вже погнуту і каже: «Мамо, ти така красуня! Це тобі!». І на очах та жінка стає красунею! Усмішка від вуха до вуха, піднімає ті пакети, мов з вати і пливе додому з найціннішою людиною в своєму житті.
Або я сама йшла після безсонної ночі на роботу, ні нафарбована, ні зачесана, бреду така, як тут просто перехожий каже:
– Красуне, посміхнися.
І я усміхнулася. Може, то було й не мені, але на душі стало так тепло.
То до чого я… Якщо ви любите людину, то й пишіть, що вона красуня, мила і добра, найкраща у світі. Пишіть, телефонуйте, даруйте квіти і від цього на душі на довгі роки буде тепло, буде певність, що вона особлива для вас і для себе.
Бо як цього нема, то звідки людині знати, яка вона, коли в дитинстві у неї не було такої люблячої родини, як у Лесі?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
