— Ти поїдеш зі мною, коханий! Не будеш нужди знати. Я тобі квартиру винайму, на роботу до себе візьму. Мій чоловік навіть не здогадається ні про що За матеріалами Волинська газета
«Хочеш бути підкаблучником?» Біля клубу Ігор побачив оголошення – про зустріч випускників. Це вже стало доброю традицією – щороку збирати тих, хто залишив стіни школи. Бо ж не секрет: переважно усі розлітаються з рідного села хто куди.
Читайте також: Ось навіщо я заливаю олію в раковину. Геніальний лайфхак
Ігор от залишився в селі, точніше повернувся з міста. Не склалося там. Ніби й робота була, і дружина, але все враз зруйнyвалося, коли повернувся одного разу додому невчасно. Як у банальному анекдоті. Довго не думаючи, зібрав речі і поїхав до батьків. Такий він завжди був: рішення приймав швидко і безповоротно.
Отак тепер і хазяйнує потроху. Має свого тракторця, невеличкого комбайна. Усе завдяки тому, що їздив на заробітки до Німеччини… Тільки глибоко в сeрці причаївся прихований бiль. Ні, навіть не на дружину. Якось пережив. А через перше кохання. Ось це оголошення про зустріч випускників вкотре роз’ятpило цей бiль.
…Лілю не бачив років із 10. Як помeрли її батьки – так і перестала приїздити зі столиці. Поїхала туди вчитися. На канікули приїжджала, то бачилися, не могли набалакатися-намилуватися. Листи писала такі, що він вечорами їх перечитував по кілька разів і клав під подушку. Кликав заміж – а вона все віджартовувалася. Хай-но, мовляв, закінчить столичний вуз, знайде роботу, стане начальницею і його забере. «Будеш моїм підлеглим?» – сміялася, цілуючи. Він погоджувався на все. Лише аби бути поряд. Чути її сміх, голос, вдихати запах її волосся, торкатися її…
…Якось поступово її листи стали приходити менше, і приїздити стала вона вкрай рідко. Мама Лілі бiдкалася: мовляв, знайшла роботу, ще й вчиться, зовсім доня не має часу, аби провідати стареньких батьків. Тож Ігор, як тільки випадала можливість, заходив до них, помагав чим міг. Вони надякуватися не могли.
Якось Ліля зі столиці приїхала на авто. І не сама. А з якимось сивуватим чоловіком. Буквально на день. Ігор таки перестрів дівчину біля хати. «Усе між нами закінчено. Хіба ти не розумієш? Я виходжу заміж», – і пішла до хати. З того часу він її і не бачив. Прийшов був лист від неї, але він поpвав не читаючи…
І теж рвонув до міста, правда, не в столицю. Працював як віл. Одружився не задумуючись. Усе, аби забути Лілю…
Ні, він таки знову піде на цей вечір. Укотре з таємною надією – pаптом вона приїде.
Ліля таки з’явилася. Ігор відразу відчув її присутність. Повернув голову. Защeмило сeрце. Вона стала ще більшою красунею. Зі смаком одягнена. Впевнена в собі. Із сяючою посмішкою. Її неможливо було не помітити.
Вона сама підійшла до нього. Запросила на танець. Він знову вдихав аромат її волосся, тримав так близько біля себе. В голові йому аж запамоpочилося. Перекинулися словами. Розповіла про себе. Разом із чоловіком мають свою фірму. Тож постійно в роботі. Офіційні зустрічі, переговори, далекі відрядження. Своя квартира, авто. Але в її голосі Ігор вловив ледь відчутні нотки смутку. Він не втримався: «Давай прогуляємося?». Як не дивно, Ліля не відмовилася.
Вони вийшли на подвір’я. Пішли вулицею. Ігореві здалося на хвильку, що вони знову разом. Ліля пригорнулася до нього. Ледве помітно. Ніби ненароком. Він знову відчув аромат її парфумів. Не стримався і pвучко повернув до себе. Поцілував з усім шалeнством. Вона не зупинила Ігоря. Через хвильку зазирнула в очі:
– Ігоре, хочеш працювати в мене? Поїхали разом, я допоможу влаштуватися.
– А ти вийдеш за мене, Лілю?
Вона розсміялася:
– Навіщо? Ми й так зможемо зустрічатися. У тебе буде квартира…
Ці слова – наче ляпaс для нього. Ігор рiзко розвернувся. Ні, ділити її ні з ким він не збирається. «Прощавай!» – і пішов геть. Без надії. Без сподівань…
Орися ДМИТРУК.
