Він був командиром одного з відділень 10 окремої гірсько-штурмової бригади, але для них, для своєї родини він був цілим світом.
“Він був дуже красивий. Він мені подобався у всьому. Хоч ми жили роки разом, я, коли бачила його силует, мені здавалося, що кращого чоловіка просто немає. В нас ніколи не було так, щоб хтось вечеряв окремо. Ось там, на кухні, була наша основна кімната. Кожного вечора, в нас вже тепер цього немає, я готувала вечерю, вони всі сідали та чекали. Я клала на стіл страви, він вставав, благословляв їжу, і ми сідали вечеряти разом”, — пригадує дружина Павла, Любов Василів.
Павло був на Майдані, а коли Росія анексувала Крим та поперла на Донбас, він вирішив піти на фронт.
“Він каже: “Я піду воювати”. Я з ним сварилася, не пускала десь місяць. Павло каже: “Ти розумієш, я не зможу піти, поки ти мені не скажеш: добре. Я не хочу, щоб ти була на мене зла”. Він мене так переконував, мав якийсь такий дар переконання”, — пригадує жінка.
Пішов… Воював у Попасній, а її запевняв, що тут все тихо, просто зв’язок поганий.
«Увімкнула телевізор і бачу – обстріляли школу в Попасній. І мені постать така. Я зрозуміла, що там є мій Павло»…
А далі була радісна зустріч в Франківську.
“Я дивлюся: стоїть мій Павло такий з бородою, худий, змучений. А я так хочу до нього підбігти. Всі жінки стоять дальше. А я думаю: хоча б до руки доторкнуся. Я так поміж тих солдатів, раз і його за руку. А він каже: “Кохана, йди геть, ти що, з мене будуть сміятися зараз”. Я відповідаю: “Ну я лишень так”. Павло погодився. Я кажу: “Ну а в щоку можна поцілувати?” Він: “Ну, добре”. І тоді — як всі жінки за мною”, — пригадує дружина.
В Кримському, після відпустки, Павло й отримав контузію. Люба пригадує, що тоді якраз вони розмовляли по телефону, далі почувся звук вибуху, рух, вигуки: “Відтягуйте його, відтягуйте!”… Зв’язок обірвався і вона кілька днів не могла до нього додзвонитися. Вже пізніше побратим проговорився, що тоді Павло дві доби не приходив до тями, а з часом здоров’я погіршилося і бійця комісували.
24 лютого Павло Василів пішов у військкомат, але йому відмовили.
“Увечері 24 лютого каже мені: “Я у військкоматі кажу, щоб мене брали, а вони мені відповідають, що в них є першочергові, ви маєте групу”. Наступного дня його теж не взяли. Він каже: “Якщо вже завтра вони мене знову не будуть брати, то піду хоч в тероборону, бо я не можу дивитися на своїх синів. Мені соромно дивитися на своїх синів. Що я тут роблю, по селі патрулюю? Це ж — не я, я маю воювати”. Я рано встала, а його вже немає”, — пригадує дружина.
Його відправили захищати Київщину, а далі Донецьку область. Він знову телефонував і заспокоював, що там спокійно.
Якось зв’язку не було дев’ять днів, вони тоді виривалися з оточення. Павло розповідав, що мусили пролізти між двома танками, які обстрілювали село. Він молився і вороги їх не побачили – тоді він й утвердився в думці, що мусить зробити більше. Він і робив – всі відпочивали після тяжкого бою, а він мав силу шукати поранених.
“Побратими його розповідають, що закінчився бій, хлопці його йдуть відпочивати, а він сідає в машину і їде по полю, збирає поранених. Кажуть, що він сотні хлопців врятував”, — пригадує мама військового.
Вона каже, що не знала, що син знову на фронті. У день коли його не стало, то син їй зателефонував.
“Це було 9 червня, десь 11:00 година. Дзвонить телефон. Дивлюся: Павлик на Viber дзвонить. Так стоїть боком, сонечко так світить. Мені той образ обличчя його на все життя залишиться. Каже: “Все, я вас цьомаю, всім передавайте привіт”. Каже: “Я вимикаю, бо не можу більше говорити”. Все, це останній дзвінок його був”, — пригадує Марія Василів.
Батькові важко було говорити, коли жінки могли дозволити собі плакати, то він тільки нервово стискав кулаки.
“Я їх в такому дусі виховував патріотичному. В мене такі діти, що йдуть за Україну. Треба достойному бути, щоб захищати Україну. Це є гордість. Дай Боже, аби закінчилася та війна і могли святкувати перемогу”, — каже батько Мирон Василів.
Фото: Суспільне.
09/02/2022
