Я впряглася в сімейне життя десять років тому. І не просто тягну того воза, де зручно вмостися чоловік та двоє діток, а ще маю брати перешкоди у вигляді рахунків, боргів, секції синів, прибирання і готування, роботи, допомоги батькам…
Ще я маю брати призові місця, як ото, гарно виглядати, чудово готувати, бездоганно прибирати, чоловіка тішити, бути найкращою мамою, діти мають бути відмінниками і не завдавати клопоту.
Як самі розумієте. Фінішу в цьому марафоні нема.
З кожним днем турбот ставало лише більше, і я відчувала, що це неминучий, непереборний потік. Рутина затягувала мене дедалі більше, роблячи мене знервованою, різкою, постійно втомленою.
Мій чоловік, Мирон, – інша справа. Він був моєю абсолютною протилежністю. Він ніколи не поділяв моїх настроїв. Його постійні твердження щодо того, що на все потрібно дивитися позитивно, ще більше виводили мене з себе.
– Ти сама себе доводиш, Лесю, – казав він, дивлячись на мене з тією своєю самовпевненою посмішкою. – Усміхайся світу, і світ усміхнеться у відповідь. Всесвіт дає тобі лише те, що ти готова прийняти. Перестань все контролювати і віддай себе в руки долі.
Він, здавалося, був щиро здивований тим, як я можу так засмучуватися через такі «дрібниці».
– Цікава в тебе філософія, – холодно зауважила я. – Тобто ти в нас весь такий позитивний, відкритий для світу, віриш у його невичерпні дари, а я — приземлена жінка, змушена приймати сувору життєву реальність. Прекрасно ти влаштувався, хочу тобі сказати. Ти на позитиві, а я шукаю, де позичити грошей до зарплати.
Мирон ствердно кивнув, підписуючись під кожним моїм словом. Це була чиста нахабність.
– Тоді заплати цього місяця комунальні, позику за телефон та пралку й оплати спортивні секції синам – у нас же два хлопці, десять років (Ігор) і вісім (Остап), – сказала я. – Тільки зроби це самостійно, будь ласка. Я впевнена, що після цього позитиву в тебе не абияк поменшає. Не забудь, що Ігорю ще треба до ортодонта, а Остапу до окуліста, запиши їх на прийом. Їжу так само купи, приготуй та не забудь про прибирання і прання.
– Я віддаю тобі всю зарплату, тому з мене нема чого брати, – незворушно відповів Мирон. – Ти просто не вмієш правильно формувати сімейний бюджет, тож тобі постійно не вистачає грошей. Можливо, тобі варто пройти курси фінансової грамотності?
Я нервово хмикнула.
– Пропоную як експеримент зробити інакше, – сказала я, відчуваючи, що ця ідея народжується з мого відчаю. – Я тобі віддам свою зарплату, яка, зауваж, більша за твою, і ти покажеш, як правильно розпоряджатися грошима. Ти повністю береш на себе фінанси і побут. А я… я почну усміхатися світу. Домовились?
Чоловік насупився, але він вирішив показати, що він кращий за мене в усьому.
Він працював у хорошій фірмі, але через свою філософію не бажав напружуватися і ніяк не просувався кар’єрними сходами. Він вважав, що так живуть практично всі сім’ї і не слід із цього приводу переживати.
Перший тиждень був для мене цілющим. Я, ніби скинула вантаж вагою в тонну. Довгий сон, кава без поспіху, читання. Я справді почала усміхатися.
Мирон почав із блаженного незнання. Він думав, що це буде легко.
У понеділок у Мирона задзвонив телефон. Це була вчителька Ігоря. Вона сухо повідомила, що я давно не здавала гроші на шкільні потреби, і Тарас залишився без квитків у театр, куди йшли всі. Мирон, роздратований, поліз до моїх записів, щоб знайти ці гроші, але виявив, що їх немає. Вперше його позитив похитнувся. Він відчув, що його ідеальна картина світу тріснула. «Чому вона мені не сказала?» — подумав він, не розуміючи, що він мав про це знати сам.
Далі він сів оплачувати рахунки. Я передала йому пачку паперів і сказала: «Насолоджуйся процесом». Коли він побачив суму за опалення та воду, його очі округлилися. Виявилося, що я ледве покрила минулі борги, і тепер до них додалися нові. Він спробував зателефонувати мені, але я була з подругами в кафе і вимкнула телефон.
Другий тиждень Мирон став схожий на мене тиждень тому. Він був напружений і блідий.
Почалися дзвінки з банку. Це була позика на новий телефон і пралку. Йому повідомили про необхідність терміново погасити значну суму, інакше будуть проблеми. Мирон спробував застосувати свою «філософію достатку» у розмові з банкіром, пояснюючи, що «потрібно вірити в добро». Працівник банку, вочевидь, був не готовий до такої дискусії та просто поклав слухавку.
А ще я йому повідомила, що на носі зима, а в дітей немає зимового взуття.
– Не хвилюйся так, любий, – усміхалася я йому, – куртки ще на них добрі і шапки. Ще тільки рукавиці купити і все.
Я рано лягала спати, ситно повечерявши і не мила за собою посуд, дивилася фільми чи просто лежала під теплою ковдрою відчуваючи легкість, як після сауни.
Мирон все частіше сидів допізна на кухні, миючи за всіма і складаючи список, що треба зробити і ввесь час перераховував маленьку купочку грошей. Перекладаючи то на одні потреби, то на інші.
– Лесю, – прошепотів він, піднімаючи на мене погляд, сповнений провини і втоми. – Я зрозумів. Я не розумів, наскільки це реально. Як ти це витримувала? Я думав, ти сама нагнітаєш. Грошей треба дуже багато, щоб це все покрити.
Я сіла поруч, відчуваючи розуміння, але все ще злилася на себе, що стільки років промарнувала без допомоги чоловіка.
– Так, Мироне, – підтвердила я. – Гроші потрібні, щоб мати спокій і час на усмішки.
Ми обмінялися не просто ролями, а досвідом і розумінням.
Мирон змінився. Він зрозумів, що його позитив був інфантильною втечею. Він вирішив більше заробляти. Він став наполегливим, зажадав підвищення і почав брати нові проєкти. Він більше не говорив про «потоки енергії».
А я вирішила більше відпочивати і залишити Мирону його відповідальність, щоб він міг доросліщати і цінувати те, що має.
