fbpx

“Ти сама винна”, – чую я останнім часом все частіше. Кажуть мені, що лишилась я без нічого тільки тому, що не мала мудрості і була надто наївною. Доводять, що не треба було мені нікуди тоді їхати, а жити при чоловікові. от тілки, ніхто не дає відповідь на запитання. а як і за що?

“Ти сама винна”, – чую я останнім часом все частіше. Кажуть мені, що лишилась я без нічого тільки тому, що не мала мудрості і була надто наївною. Доводять, що не треба було мені нікуди тоді їхати, а жити при чоловікові. От тільки, ніхто не дає відповідь на запитання, а як і за що?

Наше село, вже навряд і хутором назвеш, бо на три вулиці п’ять жилих хат. Ще поки я молода була і колгосп у нас працював, то люди тримались роботи і домівок. Ну, а як уже все розформували, то роз’їхали хто куди міг. Залишились лиш старі, та такі як я, що й дітись нікуди.

Я ж заміжня була і щасливо. Чоловіка мала і сина. Антон мій був добрим господарем, та мав одну особливість – не все гаразд у нього було зі здоров’ям. Моторчик підводив і все життя я за нього переймалась і берегла його, бо як мені казали – будь-якої миті може Богу душу віддати.

Працював мій чоловік у колгоспній конторі, тож коли не стало того колгоспу, то й лишився він без роботи і я. Ну рік, ну два ми ще протягли. Я пробувала їздити на роботу у містечко наше, але ж більше нароблялась та на дорогу витрачала, ніж мала заробітку того.

Дійшла вже наша нужда крайньої точки, поїхала я тоді вперше на заробітки. З роботою мені одразу пощастило, тож чи не з першого ж місяця полетіли додому і гроші і передачі. Уже я була спокійна, що рідні мої чоловіки мають і одяганку, і їжу смачну і гроші на ремонт.

Так ото і минуло десять років. Син оженився, відгуляли весілля, я на квартиру йому заробляла. Додому приїздила, побуду тиждень, другий і знову на заробітки їду.

— Я маю до тебе розмову, Ганю. – каже мені чоловік телефоном одного дня.

Я собі була спокійна, бо говорили ми часто і про все на світі. Він мені новини переповідав, за сина що розповість, а я йому про життя своє. Але цього разу я почула інше:

— Давно потрібно було зізнатись, та я все відтягував і соромно мені було. Та вже й досить тягнути неминуче. Розлучаємось ми, Ганю. Ти там, я тут. Вісімнадцятий рік пішов, ціле життя. Чужі ми з тобою, вже давно як друзі. Та й я вже не один. А ти там собі долю влаштовуй, бо я тебе не тримаю. А речі твої ми з Мариною в окрему шафу склали, приїдеш якось і забереш.

От так я в 50 і лишилась без нічого. Можна було би дім ділити, та він на свекрусі моїй. Та й ціни у нас на будинки смішні, а покупців ще й впрошувати треба.

У сина своє життя молоде і повне, у чоловіка своє, одна я лишилась ні з чим.

І, ніби, як я все правильно робила. Жила, працювала не шкодуючи сил, сім’ю із прірви витягла. А тепер ще й винна залишилась, бо була далеко. Але скажіть, де моя вина? Що я не так зробила?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page