— Ти що, знову починаєш? — Артем різко відсунув тарілку з варениками, так що сметана розлетілася по столу. — Я ж сказав: не тисни на мене! Скільки можна повторювати одне й те саме?
— Артеме, я просто запитала про наші плани! — мій голос тремтів, але я намагалася триматися. — Ми разом уже рік, пів року живемо в моїй квартирі. Ти сам казав, що через шість місяців подамо заяву, якщо все буде добре. Я просто хочу зрозуміти, що далі.
— «Що далі»?! — він встав з-за столу, очі блищали від роздратування. — Ти мені вже набридла зі своїми натяками! Я їсти нормально не можу через твої питання! Ти хто така, щоб мені ультиматуми ставити? Живи й радій, що я тут!
— Артеме, я не ставлю ультиматумів! — я відчула, як сльози підступають до очей. — Я просто хочу знати, чи ми серйозно. Для мене це важливо!
— Серйозно? — він фиркнув, схопив куртку з вішалки. — Для мене штамп у паспорті — порожня формальність. А ти вже як квочка, сидиш і висиджуєш свою мрію про весілля. Досить!
Він грюкнув дверима, і я залишилася стояти посеред кухні, дивлячись на розкидані вареники. Серце стискалося від жалю й нерозуміння. Як ми дійшли до цього?
Мене звати Соломія, мені тридцять років, і я живу в невеликій, але затишній квартирі в центрі Львова. Вся моя родина — мама, тато, старша сестра Олена й навіть бабуся — уже кілька років поспіль повторюють одне й те саме: «Соломійко, пора заміж, час дітей народжувати, годинник цокає!»
Я всміхаюся, киваю, але всередині відчуваю тиск. Я не можу просто піти до РАЦСу, поставити підпис і вийти звідти з чоловіком. Мені потрібна любов, взаємність, впевненість у завтрашньому дні. І я думала, що знайшла це з Артемом.
Артем увійшов у моє життя рік тому, ніби вихор. Ми познайомилися на ярмарку hand-made виробів, куди я прийшла продавати свої керамічні горнятка.
Він тоді купив одне, з жартом сказав, що воно «точно для його ранкової кави». Я розсміялася, він запросив на каву, і так усе закрутилося. Він був веселий, харизматичний, умів розговорити будь-кого.
Через пів року він запропонував пожити разом. Я вагалася — моя квартира була моїм маленьким світом, але любов узяла гору. «Це ж крок до серйозних стосунків», — подумала я.
Я так його любила! Кожного дня прокидалася з думкою, як зробити його щасливішим. Артем любив поспати довше — я тихо вставала, щоб не турбувати.
Хотів смачного — я годинами стояла біля плити, вигадуючи нові рецепти. У вихідні я намагалася бути якомога тихішою: готувала заздалегідь, заморожувала домашні вареники з вишнями чи картоплею, щоб він міг поїсти, коли прокинеться.
Мені подобалося піклуватися про нього. Я вірила, що це і є основа міцних стосунків — турбота, тепло, взаємна підтримка.
Того ранку все було як зазвичай. Я прокинулася о сьомій, поставила воду на плиту, дістала з морозилки вареники з сиром. Артем ще спав, розкинувшись на ліжку, і я мимохіть милувалася його широкими плечима, трохи розпатланим волоссям. «Який він гарний», — подумала я, тихо закриваючи двері спальні.
На кухні пахло свіжозавареною кавою, вареники булькотіли в окропі. Я накрила на стіл: сметана, зелень, його улюблений томатний сік. Він вийшов на кухню, ще сонний, у м’ятій футболці, і я не могла відвести очей. Він сів, почав їсти, а я чекала слушної миті, щоб заговорити.
— Артеме, — почала я обережно, коли він смачно їв, — у нас скоро річниця. Рік, як ми познайомилися. І вже пів року живемо разом. Ти казав, що через шість місяців, якщо все буде добре, ми подамо заяву в РАЦС. Як думаєш, ми готові?
Він завмер із чашкою кави в руках. Я побачила, як його брови насупилися. І тут сталося те, чого я не чекала.
— Ти що, знову починаєш? — його голос був різким, як ніж. — Я ж сказав: не тисни на мене! Скільки можна повторювати одне й те саме?
— Артеме, я просто запитала! — я відчула, як мої щоки палають. — Ти сам обіцяв, що ми поговоримо про це. Я просто хочу зрозуміти, що далі.
— «Що далі»?! — він різко відсунув тарілку, і сметана з вареників розлетілася по столу. — Ти мені вже набридла зі своїми натяками! Я їсти нормально не можу через твої питання! Ти хто така, щоб мені ультиматуми ставити? Живи й радій, що я тут!
Я завмерла, не знаючи, що сказати. Його слова вдарили сильніше, ніж я могла уявити. Він схопив куртку й вийшов, грюкнувши дверима. Я залишилася стояти посеред кухні, дивлячись на безлад на столі. Сльози котилися по щоках, але я навіть не намагалася їх витирати.
Цілий день я не знала, де він і що робить. Телефонував — не брав слухавку. Пишу — мовчить. Я ходила по квартирі, намагалася зайняти себе прибиранням, але думки крутилися навколо одного: як ми дійшли до цього? Ще вчора він сміявся, обіймав мене, казав, що я його «маленька чарівниця». А сьогодні я для нього — ніхто.
Мама зателефонувала ввечері, як завжди, з перевіркою.
— Соломійко, як справи? Артем дома? — її голос був бадьорим, але я чула нотки тривоги.
— Ні, мамо, він… пішов кудись, — я намагалася говорити спокійно.
— Знову? — мама зітхнула. — Слухай, доню, я тобі вже сто разів казала: або змусь його одружитися, або хай валить. Ішь, влаштувався у твоїй квартирі, як у готелі. Їжа гаряча, ліжко м’яке, а ти ще й питаєш, чи можна!
— Мамо, я не можу йому сказати «одружися або забирайся», — я сіла на диван, стискаючи телефон. — Він образиться, піде. Я його люблю.
— Любиш? — мама підвищила голос. — А він тебе? Ти себе поважаєш, Соломійко? Ти молода, гарна, своя квартира, робота. А він що? Живе за твій рахунок і ще тобі претензії висуває!
— Мамо, він не за мій рахунок, — спробувала заперечити я. — Він платить за продукти, іноді за комуналку.
— Ой, доню, — мама зітхнула. — 500 гривень на місяць — це не внесок. Ти йому вареники ліпиш, квартиру прибираєш, а він тобі що? Обіцянки?
Я мовчала. Мама мала рацію, але я не хотіла цього визнавати.
— Поговори з ним серйозно, — додала мама м’якше. — Якщо він не хоче сім’ю, то нащо тобі такий?
Артем повернувся пізно ввечері. Я сиділа на кухні, пила чай і намагалася зібратися з думками. Він увійшов, кинув ключі на тумбочку й ображено подивився на мене.
— Ти ще не спиш? — буркнув.
— Артеме, де ти був? — я не витримала. — Я весь день дзвоню, хвилююся, а ти.
— Не починай! — він різко обернувся. — Я не зобов’язаний звітувати, куди ходжу! Ти мені не мати й не дружина!
— А хто я тобі? — мій голос затремтів. — Я тебе годую, піклуюся, люблю. А ти що? Кидаєш ложки, йдеш на цілий день, а я маю мовчати?
— Ти ніхто, щоб із мене відповіді тягнути! — випалив він. — Хочеш штамп у паспорті? Для мене він нічого не значить. Я й так із тобою, веду себе, як чоловік. Чого тобі ще треба?
— Мені треба впевненості! — я встала, відчуваючи, як усе всередині кипить. — Мені тридцять, Артеме. Я не хочу бути вічною подругою. Я хочу сім’ю, дітей, майбутнє!
— Ну то йди й шукай того, хто тобі це дасть! — він махнув рукою. — А я не збираюся бігти в РАЦС, бо ти так захотіла!
Він пішов у спальню, а я залишилася стояти, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Я зрозуміла, що стою на роздоріжжі. З одного боку — любов, з іншого — самоповага.
Наступного дня я вирішила поговорити з подругою Лесею. Ми зустрілися в її маленькій кав’ярні біля Ринку. Леся завжди була моєю «жилеткою» — вислухає, порадить, а якщо треба, то й правду в очі скаже.
— Соломія, ти що, бліда якась, — Леся поставила переді мною латте. — Що сталося?
Я розповіла їй усе: і про сварку, і про слова Артема, і про мамині поради. Леся слухала, похитуючи головою.
— Слухай, подружко, — почала вона, коли я закінчила. — Ти ж розумна жінка. Чого ти дозволяєш йому так із тобою поводитися?
— Я його люблю, Лесю, — зітхнула я. — І вірила, що він теж.
— Любов — це не коли ти одна стараєшся, — Леся відпила кави. — Він живе в твоїй квартирі, їсть твої вареники, а ти ще й винна, що питаєш про майбутнє? Це не любов, це зручність для нього.
— Але що мені робити? — я мало не плакала. — Сказати «одружися або забирайся»? Він піде!
— А хай іде! — Леся рішуче поставила чашку на стіл. — Ти що, думаєш, без нього життя зупиниться? Ти молода, гарна, талановита. Чоловіків море! А ти тримаєшся за того, хто тебе не поважає.
— Я боюся залишитися сама, — зізналася я. — І куди йому йти? У нього немає свого житла.
— Оце вже його проблеми, — Леся всміхнулася. — Ти не гуртожиток .
Я мовчала, обдумуючи її слова. Леся мала рацію, але серце боліло.
Того вечора я вирішила поговорити з Артемом ще раз. Я приготувала його улюблений борщ, купила свіжий хліб. Хотіла створити атмосферу, щоб розмова була спокійною.
Він прийшов увечері, трохи здивований, побачивши накритий стіл.
— Ого, що за свято? — пожартував, сідаючи.
— Артеме, давай поговоримо. Без криків, спокійно. Мені важливо зрозуміти, що між нами.
Він зітхнув, відставив келих.
— Соломія, я не люблю ці розмови. Ти все ускладнюєш. Ми ж нормально живемо, ні?
— Нормально? — я подивилася йому в очі. — Для тебе, може, й нормально. А для мене — ні. Я хочу знати, чи ти бачиш мене своєю дружиною. Чи ми просто «живемо разом», бо так зручно?
— Я не знаю, чого ти від мене хочеш, — він відвів погляд. — Я не готовий до весілля. Мені й так добре. Навіщо щось міняти?
— А мені не добре! — мій голос затремтів. — Я не хочу бути просто «зручною». Я хочу сім’ю, Артеме. І якщо ти цього не хочеш, то скажи прямо.
Він мовчав. Довго. Потім встав і сказав:
— Все це архаїчні забобони. Дюди життя живуть разом і все нормально. У нас усе нормально, але тобі треба як у всіх. Хіба ти про сім’ю думаєш?
Хіба сім’я то штамп. сім’я,- це відносини, а вони у нас прекрасні, та ти все псуєш.
Він пішов у вітальню, увімкнув телевізор. А я залишилася сидіти за столом, дивлячись на недопитий келих вина. Я зрозуміла, що чекати від нього рішучих кроків марно. Питання було в тому, що робитиму я.
Минуло два тижні. Артем поводився як завжди: спав допізна, їв мої страви, іноді дякував, іноді бурчав. Про весілля більше не згадував. Я ж почала замислюватися над своїм життям.
Я любила свою роботу в майстерні, де ліпила кераміку, любила друзів, своє маленьке гніздечко. Але з Артемом усе ставало складніше. Я відчувала, що втрачаю себе, стаю тінню своїх же мрій.
Одного вечора я зателефонувала сестрі Олені. Вона завжди була прямолінійною.
— Соломія, ти що, досі з ним миришся? — Олена не церемонилася. — Він тобі чітко сказав, що штамп йому не потрібен. Чого ти чекаєш? Дива?
— Я не знаю, Олено, — зізналася я. — Я думала, він передумає.
— Передумає? — сестра розсміялася. — Та він у шоколаді! Живе в твоїй квартирі, їсть твої обіди, а ти ще й просиш його одружитися. Соломія, ти себе поважай!
— А якщо я його вижену, і він піде? — мій голос був тихим.
— То й хай іде! — Олена була непохитною. — Ти не самотня пенсіонерка, у тебе все попереду. Знайдеш того, хто тебе цінуватиме.
Я довго думала над словами Олени, Лесі, мами. І одного дня, коли Артем знову прийшов пізно й буркнув, що «голодний, як собака», я зібралася з духом.
— Артеме, сядь, будь ласка, — сказала я, коли він узяв тарілку з ужином. — Нам треба поговорити.
— Знову? — він закотив очі, але сів.
— Так, знову, — я подивилася йому прямо в очі. — Я більше не хочу так жити. Я люблю тебе, але я не можу бути просто «зручною». Якщо ти не бачиш нашого майбутнього, то нам краще розійтися.
Він мовчав, дивлячись на тарілку. Потім підвів очі.
— Ти серйозно? — запитав.
— Абсолютно, — відповіла я, відчуваючи, як серце мало не вилітає.
Він встав, поклав ложку на стіл.
— Ти про це швидко пошкодуєш. Будеш просити про те, аби я повернувся і все було як раніше, але я ще подумаю. Запам’ятай – саме ти все зіпсувала.
Він зібрав речі і того ж вечора пішов. Моя квартира спорожніла. Я лишилась сама.
Минув третій тиждень, а я й досі не можу прийти до тями. А може я все ж поспішила? Може й справді штамп не важливий?
Головна картинка ілюстративна.
