— Ігоре, чому ти питаєш мою думку, якщо вже все вирішив? — мій голос тремтить від образи.
— Я лише вирішив, що погоджуся на цю роботу, Марино, — м’яко відповів він.
— Ти справді готовий покинути мене заради 50 000 гривень, залишивши нашу любов на милість відстані? Тобі так потрібна та робота?
— І що, не поїдеш? — уточнив Ігор після короткої паузи.
Я опустила голову.
— Якби ще недалеко, — промовила я. — Але їхати на інший кінець країни я, не хочу, не готова.
— Зрозуміло, — зітхнув він. — Тоді я їду сам.
— І ти так легко готовий мене залишити? — запитала я, відчуваючи, як перед очима все пливе.
— Слухай, ти поводишся так, ніби я кидаю тебе напризволяще, — насупився Ігор. — Я їду працювати, а не розважатися!
— Якщо ти вже питаєш мою думку, Ігоре, — сказала я нарешті, — то я вважаю, що сім’я має жити разом. Бо мало хто витримує випробування відстанню. А ти хочеш поїхати далеко й надовго.
— Вибір у нас із тобою невеликий, — сухо відповів він. — Або я їду, або ми живемо лише на твою мізерну зарплату. Що скажеш?
— Тобі пропонували гарне місце в сусідньому місті, — сказала я після паузи. — Але ти відмовився, сказав, що далеко. А тепер готовий зірватися за тридев’ять земель. Як це розуміти?
— У сусідньому місті мені пропонували зарплату нижчу, ніж у мене була, — відповів Ігор. — А там я отримуватиму 50 000 гривень — утричі більше. Подумай сама!
На це я не знайшла що відповісти.
Ми з Ігорем були одружені вже п’ять років. Я працювала в книгарні, а він обіймав високу посаду на великому міському підприємстві.
Ми вели розмірене життя, насолоджуючись товариством одне одного. Але, як відомо, ніщо не вічне. Одного дня підприємство, де працював Ігор, збанкрутувало, і він залишився без роботи.
Він одразу кинувся шукати нове місце, але марно. За три місяці пошуків йому так і не вдалося влаштуватися, а наші спільні заощадження швидко розлетілися. Тоді Ігор розіслав резюме до компаній в інших містах і нарешті отримав цікаву пропозицію.
Відстань у 500 кілометрів від дому його анітрохи не бентежила, а от я засмутилася.
— Не переживай, Марино, — заспокоював він. — Думаю, за три-чотири місяці я там освоюся, знайду гарну квартиру. А там, дивись, і ти дозрієш для переїзду, владнаєш тут усі справи й приїдеш до мене.
На тому й домовилися.
Перші дні я дуже сумувала за Ігорем і не могла знайти собі місця. Він телефонував або писав щодня, і це трохи заспокоювало. Проте тривога, що з’явилася одразу після того, як він повідомив про роботу в іншому місті, не відпускала.
За тиждень я зрозуміла, що так далі не може тривати, і вирішила трохи відволіктися. Одного суботнього вечора після роботи ми з колегою Оксаною пішли в кафе.
— Слухай, я розумію, що то не моя справа, — почала Оксана. — Але воно того варте?
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, зарплата в нього там справді набагато більша, ніж тут була?
— Каже, що втричі вища — 50 000 гривень.
Оксана зітхнула.
— Чесно кажучи, навіть не знаю, що зараз важче знайти — гарну роботу чи гарного чоловіка.
— Зараз скрізь криза, — відповіла я.
— Отож-бо й воно, — похитала головою вона.
Після короткої паузи вона запитала:
— А ти чому не поїхала?
— А який сенс мені за ним зриватися? — знизала я плечима. — По-перше, у мене тут дім і стабільна робота. А по-друге, раптом у нього там нічого не вийде? Наприклад, не пройде випробувальний термін? Чи з начальством не спрацюється?
— М-м-м. Та й думати про майбутнє треба, — підхопила Оксана.
— Саме так. Тож ми вирішили зачекати три-чотири місяці, а потім думати, що робити далі. Або він повернеться додому й шукатиме нове місце тут, або я поїду туди.
Оксана зробила маленький ковток кави й промокнула губи серветкою.
— Ну, у вас такої потреби й немає, — зауважила я.
— Це так, але я теоретично кажу. Бо, — Оксана зітхнула й посерйознішала. — Знаю, що це таке. Коли чоловік невідомо де, мені не по собі. До того ж, у тебе самої якийсь невизначений статус: наче й заміжня, але водночас вільна. Мій колишній увесь час їздив у відрядження. Одного разу повернувся, зібрав речі й поїхав назавжди до пані, яку зустрів у відрядженні. Вона була на шість років молодша за мене.
Мені раптом стало дуже незатишно. Оксана глянула на мене й усміхнулася:
— Але тобі, думаю, хвилюватися не варто. У вас із Ігорем, на мою думку, зразковий шлюб. Зрештою, якщо чоловік захоче загуляти, він і тут загуляє. А твій, як мені здається, зовсім не такий.
Повернувшись додому, я зрозуміла, що відволіктися не вдалося. Навпаки, після розмови з Оксаною стало ще тривожніше.
Я поступово звикла жити сама. Ми з Ігорем регулярно спілкувалися, а наприкінці місяця він переказав мені на картку 20 000 гривень. За його словами, він успішно пройшов випробувальний термін, і робота йому дуже подобалася.
Минув ще місяць. Я дуже скучила за Ігорем і якось під час відеодзвінка запитала, коли він збирається їхати додому. Він помітно зніяковів.
— Чесно кажучи, я поки про це не думав, — сказав він. — Роботи дуже багато. І не думаю, що мене, щойно прийнявши, одразу відпустять. Краще ти до мене приїжджай!
— Мені до відпустки ще далеко, — відповіла я.
Попрощалися ми тепло, але відтоді дзвонили не щодня, а двічі на тиждень. Ігор постійно казав, що дуже мене любить і ніколи не зрадить. Але щоразу після розмови я відчувала, як тривога зростає.
Потім ми стали спілкуватися ще рідше, причому ініціаторкою була тільки я. Розмови ставали коротшими й сухішими, а завершувалися завжди однаково:
— Ну гаразд, Марино, я спати, — казав Ігор.
— Я дуже втомився, — скаржився він наступного разу.
— У мене зараз дуже багато роботи, тож можу приділити тобі лише десять хвилин, — сказав він якось.
— Ти ще на роботі? У тебе ненормований графік?
— Графік нормовий, — відповів він. — Просто я дуже втомився і хочу раніше лягти спати.
Ніколи ще Ігор не розмовляв зі мною так холодно й сухо. Я побажала йому на добраніч і відключилася. Але одразу пошкодувала й надіслала йому купу теплих повідомлень і зворушливих стікерів. Він відреагував лише вранці.
«Дякую, я тебе теж дуже люблю», — написав він.
Відтоді я була сама не своя.
— Скільки ви вже на відстані? — запитала Оксана.
— Трохи більше двох місяців.
— Ого, — похитала головою подруга. — Багато. Знаєш, на твоєму місці я б таки поїхала до нього.
— Я б із радістю, але хто мене відпустить? — усміхнулася я. — Щоб дістатися туди, треба їхати кілька годин в один бік. У мене один вихідний. Тобто це цілий день в дорозі і там побути кілька годин. Сама знаєш, у нас людей обмаль. Я просто не можу поїхати, залишити роботу ні на кого.
— М-да, — Оксана ненадовго задумалася, і раптом її обличчя проясніло. — Слухай, Марино! Ти ж казала, що в тебе там сестра живе!
— Так, двоюрідна. І що?
— Ну, якщо ти сама не можеш зараз поїхати до Ігоря, може, попросиш її наглядати за ним? — запропонувала Оксана.
— У якому сенсі наглядати?
— Ну, щоб вів себе гарно, не зраджував.
— І як ти це собі уявляєш? — усміхнулася я.
Оксана підморгнула:
— Ну, це вже їй видніше. Якось зорієнтується.
Спочатку я категорично відкинула цю ідею.
«Просити Лізу, щоб наглядала за Ігорем? — міркувала я. — Та ну, що я, зовсім, чи що? Що вона про мене подумає? Що він подумає, якщо дізнається?!»
Я сумнівалася ще й тому, що на той момент незаміжня Ліза завжди була надто люб’язною з Ігорем. Якось я навіть приревнувала його до сестри, але до серйозного з’ясовування стосунків не дійшло.
Проте того ж вечора я переконалася, що в пропозиції Оксани є сенс.
Після вечері я, як завжди, зайшла в месенджер і набрала Ігоря. Він не брав слухавку, хоча я точно знала, що в цей час він вільний. Згодом він передзвонив, але голос звучав як ніколи холодно й відсторонено.
— Я дуже-дуже зайнятий, правда, — сказав він у відповідь на всі мої розпитування. — Давай зв’яжемося на вихідних і про все поговоримо?
Я погодилася, але в голові задзвенів тривожний дзвіночок. Я одразу знайшла в соцмережах двоюрідну сестру й написала їй. Ліза відповіла майже миттєво, зав’язалася тепла переписка. Зрештою, я набралася сміливості й розповіла їй про свої підозри.
«Якщо тобі не важко, чи не могла б ти за ним наглядати?» — запитала я.
«Без питань, Марино! Звісно!» — відповіла сестра.
Лише після цього я трохи заспокоїлася.
У неділю ми з Ігорем зв’язалися, і мої побоювання остаточно розвіялися. Він був таким, як завжди: задоволений, відпочилий, із задоволенням розповідав про роботу, уважно слухав мене, жартував і казав, що дуже сумує. У його очах з’явився добре знайомий мені вогник, якого я не бачила вже кілька місяців.
Із Лізою я переписувалася майже щодня.
«Усе гаразд із твоїм Ігорем, — писала вона. — Працює за трьох, квартиру вам підшукав».
Так минуло ще кілька тижнів. А потім сталося ось що.
Якось у вечері я отримала повідомлення від Ігоря.
«Мила, ти де? Я вже почав хвилюватися. Може, тебе зустріти?»
Слідом надійшло ще одне:
«Я вже все підготував лиш тебе не вистачає. Стіл накрито».
Я протерла очі, ущипнула себе й перечитала повідомлення ще раз.
«Може, Ігор уже приїхав?» — промайнула безглузда думка.
За хвилину я зрозуміла, що повідомлення призначалося не мені, він із кимось мене сплутав. Але з ким? Ігор був уважною людиною. У нього я в контактах була записана як «дружина». У голові майнула здогадка.
Був вечір, судячи з усього, він був удома. Я рішуче набрала його.
— Не переживай, Ігоре, я вдома, — спокійно сказала я, коли він узяв слухавку. — Тож зустрічати мене не треба.
Запала пауза.
— Марино? — голос його звучав невпевнено. — Ти. Це. Чого дзвониш зараз?
— Отримала від тебе стурбоване повідомлення, ось і дзвоню. Не хочу, щоб ти хвилювався!
— Яке ще повідомлення?!
Я одразу переслала йому його ж повідомлення. За кілька секунд він передзвонив:
— Це. Не бери до уваги, це все T9. У мене на роботі є колега, Міла. Ми з нею мали сьогодні зустрітися. По роботі, звісно.Вона затрималася, у нас уже доволі пізно, тож я запропонував її зустріти.
— Із столом накритим, так?
— З яким ще столом, Марино? Ну, ти геть там все наплутала.
Я переслала йому друге повідомлення. Цього разу він не передзвонив, і я набрала його сама:
— Я так думаю, T9 тут ні до чого, — сухо сказала я. — Ти сам помилився. Хотів надіслати повідомлення моїй сестрі Лізі, а вийшло дружині. Так?
У слухавці почулося важке сопіння.
— Марино. Ти це. Усе не так зрозуміла. У нас тут свято, ми з Лізою не самі. Хочеш, я.
— Ні, не хочу, — відрізала я. — Іди вже зустрічай її. Пізно, раптом із нею щось сталося?
Із цими словами я поклала слухавку.
Той вечір був дуже неспокійним. Ігор засипав мене дзвінками, голосовими повідомленнями й СМС.
«Пробач мене! — писав він. — Я тут зовсім сам без тебе. Мені самотньо. Але я люблю тільки тебе!»
Я написала, що на розлучення подам сама, і заблокувала його номер. Трохи пізніше зателефонувала Ліза.
— Гей, Марино, ти чого, серйозно? — сказала вона.
— Це ти чого? — я ледь стримувалась від обурення. — І в тебе ще вистачає совісті мені дзвонити?!
— Та що ти так бурхливо реагуєш? Ігор сказав тобі правду, між нами нічого такого немає. Зрештою, ти ж сама просила мене за ним наглядати! Та ми в шашки і метрополію грали. Зі мною мій хлопець був. Та ти чого, сестро.
Я висловила сестрі все, що про неї думаю, і заблокувала її всюди. Ігор продовжує писати мені в соцмережах і месенджері благає пробачити.
На розлучення я поки не подала, але схиляюся до того, що випробування «мідними трубами» наш зразковий шлюб усе-таки не пройшов.
Ну от ви б повірили у таку казку?
Головна картинка ілюстративна.
