Я тільки два роки, як поїхала за кордон і заробляю для моєї доньки гроші на нову квартиру. Саме через це я стала в родині тією скалкою, всі дуже хочуть мені висловити те, як я не правильно чиню і що мене не будуть за це не те, що цінувати, але й «дякую» не скажуть.
Чоловік – головний критик моєї ідеї, каже, що я його покинула і вибрала не нашу з ним пару, а доньку, що так любити дитину, то без міри. Хоч я йому й пояснювала сто разів причину свого вчинку, але він і слухати не хоче. Всі стали на його бік, що я маю вернутися, а молоді мають самі заробити на себе, бо не будуть цінувати подароване.
Наче все так, але я не розумію, чому в мого чоловіка така коротка пам’ять? Невже він забув, як ми одружилися молодими? А от я те дуже добре пам’ятаю і нікому не побажаю таке пережити.
Справа в тому, що наші батьки не могли нам нічого дати, жили в маленьких квартирах, працювали на роботі. яка мало оплачувалася і самі ледве кінці з кінцями зводили. Для моєї мами було дуже важливо аби вистачило їх обох зарплат до нової, бувало таке, що ми кілька тижнів жили на макаронах чи картоплі.
Ми з Миколою одружилися лише тому, що я чекала дитину. Весілля було скромне, розписалися в РАЦСі і прийшли додому за святковий стіл. Але я була певна, що те щастя, яке я відчувала в той день, воно буде й на наступний і на сотні інших днів.
Але любити один одного, коли немає дітей, то геть інше, коли вже є дитина і ти не можеш малюкові запропонувати час з бубликами. Ми жили то в моїх батьків, то в його, ніхто не хотів довго слухати, як малюк капризує ночами.
Прийшлося поїхати в село, де жила бабуся Колі. Ніяких умов, бабуся така ж прикра, як і наша Надійка, безкінечна робота, затримка зарплати, постійні суперечки.
Десятки разів я верталася до матері і так само верталася до чоловіка, бо я з дитиною не була потрібна нікому. Миколі такі мої повернення були наче медом по душі, він увірував, що як би він себе не вів, але я нікуди не дінуся.
Так тривало три роки, поки я шукала можливості знову вернутися в місто. Знайшла роботу і доньку віддала в садок, Коля погодився переїхати на орендовану квартиру і отак поступово наші сили зрівнялися, характер в чоловіка так само став адекватним, гонор влігся і ми отак разом прожили.
Маленькі діти ростуть дуже повільно, мені здається, що після восьми років вони вже наче на дріжджах ростуть, тому для мене було несподіванкою, коли Надійка сказала, що виходить заміж, бо вони чекають дитину.
Я вся похолола, бо наче повторювалася моя доля. Кажуть, що зараз легше знайти роботу, більше можливостей. Але я б так не сказала, бо все в рази дорожче.
Тому я прийняла для себе таке рішення – я допоможу дитині на початку її сімейного життя, аби вона не мала таких спогадів, як я. Повірте, воно ж не забувається, як би потім чоловік не був шовковим, ти все пам’ятаєш.
Ти так чоловіка втратиш, – кажуть мені, знайде собі когось.
Ну, вибачте, якщо він так зробить, якщо він так собі думає, то чи я є, чи мене нема, але він все одно когось шукатиме. А щастя доньки для мене важливіше за чоловіка, я думаю, що для кожної мами щастя її дитини вище за усе.
Мені не треба винагороди чи вдячності, для мене буде радістю, коли я зніму з них частину проблем, бо все одно, життя ж воно має свої сюрпризи.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
