fbpx
Історії з життя
Ти там у себе в закордонах сидиш, навіть попрощатися з матір’ю не приїхала. А я неньку доглядала до останнього дня, тому все по-чесному. Я заслужила і на дачу, і на квартиру

Не плюй у колодязь – прийдеш напитися. Цю просту істину моя сестра свого часу відкинула як непотрібну. Спочатку залишила мене без законної спадщини, а тепер, через роки мовчання, з’явилася і почала вмовляти забути колишні образи. А все тому, що їй потрібна моя допомога.

Двадцять років тому не стало нашої мами. Я змогла приїхати тільки на дев’ятий день. Ми з чоловіком жили тоді за кордоном, звідки не щодня можна виїхати. Сама дорога теж неблизька, тож приїхала я із запізненням.

Мама раніше нездужала, я про це знала. Надсилала їй перекази, щоб вона могла оплачувати необхідні процедури, але все виявилося марно, її не стало. Прощанням з матусею та іншими питаннями займалася сестра, яка живе у тому самому місті.

Спочатку мені було не до спадщини, все ж втратила матусю. Я довго не могла в це повірити, прийняти. Тому розмова про поділ майна не велася. У спадок мала відійти мамина трикімнатна кватира та мальовнича дача. Але про це ми розмовляли з сестрою вже згодом і по телефону.

Виявилося, що я можу не переживати – мені нічого не належить. Сестра вчасно поквапилась і вмовила маму ще на початку все переписати на неї. Не знаю точно, яких аргументів вона вдалася, але мама погодилася. І квартира, і дача дісталися сестрі.

– Ти там у себе в закордонах сидиш, навіть попрощатися з матір’ю не приїхала. А я неньку доглядала до останнього дня, тому все по-чесному. Я заслужила і на дачу, і на квартиру.

Те, що гроші на все необхідне для мами надсилала я, вже не враховувалося. Я проковтнула цю промову, хоча вона була гірка. Ми з чоловіком не збиралися вічно сидіти на чужині, треба було якось облаштовуватись на рідній землі. Спадщина була б гарною підмогою, а тепер доведеться все робити з нуля.

У цій украй неприємній ситуації мене дуже підтримав чоловік. Його реакції я боялася найбільше, все-таки саме його гроші йшли на підтримку мами, яка виявилася безуспішною. А насамкінець мама ще й без копійки мене залишила. Але він не сказав мені жодного кривого слова і жодного разу мені цим не дорікнув. Сказав взагалі не переживати, мовляв, життя все розставить на свої місця.

Через майже двадцять років я зрозуміла, наскільки він мав рацію. Життя все розсудило. Ми вже давно живемо в Україні. Маємо двох дорослих дітей, свою квартиру, яку ми виплатили, як пайову участь. Ми міцно стоїмо на ногах, я та чоловік відкрили свій невеликий бізнес. З сестрою я досі не спілкувалася.

Вона знайшла мене сама, хоча це було легко, адже з іншими родичами я підтримувала зв’язок. Знайшла мій номер та зателефонувала, попросивши про зустріч. У мене було таке відчуття, що по мулистому дну пройшлися міксером, в душі одразу стільки всього піднялося вгору, адже до цього я навіть не згадувала про неї та її вчинок. Але зустрітись погодилася.

У кафе переді мною сиділа помітно постаріла сестра. Видно було, що життя її не балувало. Вона почала плутано вибачатися, розповідати про свою долю. Квартири маминої давно вже немає, продали, щоби виділити квартиру старшому синові. Чоловік заглядає в чарчину, виносить із дому все, що під руку підвернеться. Донька із зятем та дитиною живе з ними, працює постійно лише одна сестра – донька з дитиною, зять по шабашках, а чоловік через свою звичку довго ніде не затримується.

Жити в двокімнатній квартирі такою юрбою важко. Сестра вирішила, що хоче розлучитися з чоловіком, останнім часом він взагалі пустився берега. Але навіть без нього у квартирі буде тісно. Іти доньці нікуди, зять навіть на оренду не заробляє. Та й донька йти не хоче. Каже, що це несправедливо – братові окрему квартиру купили, а вона з сім’єю має по чужих квартирах поневірятися.

Тому сестра хоче купити собі окрему кімнату, щоби жити там спокійно, а квартиру віддати донці. Тільки з грошима в неї негусто, а від рідні вона знає, що ми з чоловіком живемо добре. Тому вона просить мене позичити їй грошей на покупку кімнати.

Я сказала, що подумаю. І я насправді не розумію, як вчинити. У нас із чоловіком є ​​можливість допомогти, це так. Але згадавши, як свого часу вчинила сестра, через що нам довелося пройти з її милості. Бажання допомагати відбиває відразу.

Чоловік сказав, що не лізтиме, це має бути тільки моє рішення, він підтримає у будь-якому випадку. Тітка радить все забути і допомогти, адже рідна. А я не знаю, ось не знаю, та й годі. Не хочеться підставляти другу щоку після такого приголомшливого вчинку. Але може я не права.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page