Олин тато сидить з донькою за столом в кафе і помішує ложечкою, маленькою такою, вже холодну каву в мікроскопічній білій чашечці. А донька до морозива свого навіть не доторкнулася, хоча перед нею у вазочці – витвір мистецтва: різнокольорові кульки, прикриті зверху зеленим листочком і вишенькою, і все це шоколадом полито. Будь-яка шестирічна дівчина не встояла б перед цією пишнотою. Але тільки не Оля, тому що вона давним – давно вже, ще минулої п’ятниці, здається, вирішила з татом поговорити серйозно.
Тато мовчить, довго мовчить, а потім і каже їй:
– То що ж нам з тобою робити, доню? Не бачитися зовсім? Як же я тоді жити буду?..
Оля морщить носика (він у неї гарненький такий, як у мами – трішки картоплею), думає, значить, потім і каже:
– Ні, тату. Я теж без тебе не зможу. Ми, давай, ось як зробимо. Ти мамі подзвони і скажи, що кожну п’ятницю з садка мене забирати будеш. Ми з тобою погуляємо, якщо захочеш кави там чи морозива (Оля покосилася на свою вазочку), то можемо і в кафе посидіти. Я тобі все-все про те, як ми з мамою живемо, розповідати буду.
Потім вона знову замислюється і через хвилину продовжує:
– А якщо ти захочеш на маму подивитися, то я її буду на телефон собі фотографувати щотижня і тобі фотографії показувати. Хочеш?
Татко на доньку свою мудру не дивиться, посміхається трохи і киває головою:
– Добре, давай так жити тепер будемо, доню…
Оля з полегшенням якось зітхає. І приймається за своє морозиво. Але розмову вона ще не закінчила, потрібно сказати найголовніше, а тому, коли від строкатих кульок під носом у неї вуса, теж різнокольорові, утворилися, облизує їх язиком і знову стає серйозною, майже дорослою. Майже жінкою. Якій треба піклуватися про свого чоловіка. Нехай навіть цей чоловік старий уже: у тата минулого тижня день народження був. Оля йому до цієї дати листівку в садку намалювала, ретельно розфарбувавши величезну цифру «28».
Обличчя в дівчинки знову стало серйозним, брівки вона зрушила і сказала:
– Мені здається, що тобі одружуватися потрібно…
І великодушно обманула, додавши:
– Адже ти… не дуже старий ще…
Батько оцінив «жест доброї волі» дочки і хмикнув:
– Скажеш теж – «не дуже»…
Оля з ентузіазмом продовжила:
– Не дуже, не дуже! Он, дядько Сергій, який до мами два рази вже приходив, так навіть лисий, трішки. Ось тут…
І Оля показала собі на чоло, пригладивши м’які кучерики долонькою. Потім вдає, що зрозуміла, після того, як тато напружився і гостро глянув їй прямо в очі, ніби мимоволі видала мамину таємницю. А тому тепер вже обидві долоні до губ притиснула і округлила очі, що мало б означати розгубленість.
– Дядько Сергій? Який же це «дядько Сергій» зачастив до вас в гості? Це мамин начальник?.. – майже голосно, майже на все кафе сказав тато.
– Я, тату, не знаю… – навіть розгубилася від такої бурхливої реакції Оля. – Може і начальник. Він приходить, мені цукерки приносить. І торт нам усім. І ще, – Оля зважує, чи варто ділитися настільки потаємною інформацією з батьком, тим більше, таким «неадекватним», – мамі квіти.
Тато, зчепивши пальці рук, що лежали на столі, довго на них дивиться. І розуміє Оля, що зараз ось, прямо цю хвилину, він приймає дуже важливе в своєму житті рішення. А тому чекає юна жінка, не квапить чоловіка з висновками. Вона вже знає, вірніше, – здогадується, що всі чоловіки – тугодуми, і до правильних рішень їх потрібно підштовхувати. А хто ж підштовхувати повинен, як не жінка, а тим більше – одна з найдорожчих в його житті.
Тато мовчав, мовчав і, нарешті, зважився. Шумно так зітхнув, розрізав замок з пальців, голову підняв і сказав… Якби Оля була трохи старшою, то вона б зрозуміла, що сказав він таким тоном, яким Отелло ставив своє питання Дездемоні. Але поки ще вона не знала ні про Отелло, ні про Дездемону, ні про інших великих закоханих. Вона просто набирала життєвий досвід, живучи серед людей і бачачи, як вони радіють і мучаться іноді через дрібниці…
Так ось, тато сказав:
– Ходімо, доню. Пізно вже, я відведу тебе додому. І заодно поговорю з мамою.
Про що тато збирався говорити з мамою, Оля питати не хотіла, але зрозуміла, що це – важливо і швидко-швидко почала доїдати морозиво. Потім зрозуміла, що те, на що зважився тато, набагато важливіше, ніж навіть найсмачніше морозиво, а тому, майже хвацько жбурнула ложечку на стіл, сповзла зі стільця, витерла тильним боком долоні замурзані губи, носом шмигнула і, прямо дивлячись на тата, сказала:
– Я готова. Ходімо…
Додому вони не йшли, а майже бігли. Вірніше, біг тато. Але Олю він тримав за руку, а тому вона майже «розвівалася», немов прапор.
Коли вони увірвалися в під’їзд, то двері ліфта повільно закрилися, везучи в висоту когось із сусідів. Тато майже розгублено подивився на Олю. Та, від низу до верху, але рішуче, глянула на нього і запитала:
– Ну? І чого стоїмо? Кого чекаємо? У нас сьомий поверх лише…
Татко підхопив доньку на руки і кинувся вгору по сходах.
Коли на його довгі нервові дзвінки мама, нарешті, відчинила двері, то тато відразу ж почав з головного:
– Ти не можеш так поступати! Який там Серьожа? Адже я ж кохаю тебе. І у нас є – Оля…
Потім він, не випускаючи доньку з обіймів, уклав в ці ж обійми і маму. А Оля обняла їх обох за шию і очі заплющила. Тому що дорослі мирилися…
Автор: Олег Бyкач.
Фото ілюстративне.
