— Ти вибач мене, Галиночко! – опускаючи очі не сказав – прошепотів чоловік, – Ми з тобою все життя разом прожили, та й зараз я без тебе на тому світі вже був би, але… Ось документи. Квартиру нашу я на свого сина переписав. Ти ж без житла не залишишся, діти не покинуть, а я інакше вчинити не зміг.
Наша мама на пенсії, разом з чоловіком. Він нам не рідний батько, мама прийшла жити до нього з маленькими дітьми. Ми з братом вже виросли, маємо свої сім’ї. З вітчимом ми прожили все своє дитинство і вважали його за батька. У нього теж є син, наш ровесник. Вони ніколи не зустрічалися з тих пір, як розлучилися з його матір’ю.
Нашій мамі 60 років, а вітчим на 12 років її старше. Зрозуміло, що вік, та й ходить вже ледь – ледь. Мама доглядає за ним. Живуть добре, завжди радилися, разом приймали рішення. Так було до останнього часу. Останню, дуже серйозну справу, він зробив без нас. Свою квартиру, де все зроблено руками нашої мами, він заповів своєму синові.
Минулого тижня мама приходила до мене, сиділа розгублена, сумна, а коли чоловік з дитиною пішли на вулицю, то зважилася на розмову. Запитала, чи не прийму я її, раптом що. Я посміялася – чи не розлучатись вона надумала? Виявилося, що чоловік показав їй свіжі документи. Це був заповіт чи дарча, вона не зрозуміла. Вітчим попросив вибачення за те, що залишає її без власного дому, але квартиру він віддає своєму рідному синові.
Звичайно, без даху над головою вона не залишиться – і я, і брат відмінно ладнаємо з мамою і дуже її любимо. Дивує інше – мама вважає, що її зрадили. Вона й гадки не мала, що так вийде. Прожити більше 30 років разом душа в душу! Тут справа не в квартирі, тут образа, що зробив усе таємно, крадькома!
Я теж вважаю цю квартиру рідною домівкою. Там ми жили з раннього дитинства. Мені і в голову не могло прийти, що вітчим пам’ятає про сина. Де він зараз? Що за людина? Може, він забезпечений, і йому не потрібна ця двушка. Вітчим завжди тільки нас вважав своїми дітьми.
Брат сприйняв цю новину теж з великим подивом. Але якщо я змирилася, то він переконує маму піти в суд, відстоювати свої права. А хіба можна щось зробити? І як старенькому вітчиму сказати, що він не правий? Може, це старече, якась вина на душі, ось він і придумав отаке? Не знаю, як вчинити – і маму шкода, і на вітчима образа з’явилася.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головне фото ілюстративне – pexels.com.
