– То вертай їх назад, – кажу я їй.
– Вони вже підлітки, їм матері не треба!
Я мовчки пішла з доньчиної квартири, в яку я приходила ось уже тринадцять років поспіль, щоб допомогти, вона мене сама запросила допомогти з дітьми, а тепер таке?
Ірина вийшла заміж дуже молодою, в двадцять років, не знала, що й з дитиною робити, а я ж живу в сусідньому під’їзді, то хіба я не прибіжу після роботи та не допоможу дитині?
У мене чоловіка не було, так сталося, тому я вирішила, що буду робити все для того аби в Іринки була міцна родина.
Мій зять Віктор не знав, що таке з дітьми гуляти, годувати чи робити уроки. Коли він приходив з роботи, то вже все було готове: вечеря для них з донькою, діти уроки вивчили і дивилися мультики або гуляли, вже більшенькими вони приходили до мене після уроків і я їх в себе годувала та відпускала гуляти.
Бувало, що вони приходили додому лише переночувати, Іринка вкладала їх спати і все.
Казали, що батьки їм навіть казки не читають, не питають, як уроки чи які успіхи на гуртках. Це все був мій клопіт: відвести, привести, зробити на трудове навчання аплікації, приготувати одяг на тренування, все випрати і вичистити.
Звичайно, що й перші секрети діти розказували мені, а не матері. Не тому, що вони мене любили більше за батьків, просто я завжди цікавилася, як у них справи, знала, з ким дружить Оленка, з ким Сергійко, знала, що вони люблять і як реагують, коли щось не подобається.
Чим старшими ставали діти, тим все частіше вони приходили до себе додому і тут Ірина дізналася, що то таке і їсти зварити, навіть не знала, що Оленка не їсть цибулю в супі, а Сергійко не любить куряче м’ясо.
– Ба, ти набагато смачніше готуєш, ніж мама, – казали вони.
– Не подобається, як мама готує, то ви вже великі і самі готуйте, – захищала я доньку.
Я розуміла, що надто вже над дітьми я квоктала, забагато уваги, Ірина працює з Віктором. Їм самим хочеться відпочити, бо ж молоді ще. Чи піти кудись з друзями, чи в кіно, я ж усе розумію.
А тут діти раптом, дорослі і з власною думкою. Сама не знаю, якби я на все це відреагувала.
Але Віктор думав, що він на роботі наказує, то й вдома так можна.
Підлітковий вік наклав своє, батьки теж не проявили мудрості і знову діти в мене ночують і кажуть, що додому не хочуть.
– Нам у тебе добре, бабусю, ми з тобою будемо жити.
– Ти хитруєш, Сергійку, бо в мене ти маєш свою кімнату.
– Ба, а ти все знаєш, – усміхається він вдоволено, – Оленко, йди до батьків, матимеш власну кімнату.
– А це класна ідея, – погодилася онучка.
Вона тепер має повністю свою кімнату, але все одно приходить до мене чи в подруг допізна затримується.
Ірина ж прийшла до мене з тим, що я це все спричинила і маю виправляти.
– Якби ти їм аж так не догоджала, то вони б так не вередували.
– Але, доню, ти сама хотіла аби вийти на роботу, бо тобі було скучно. Далі на гуртки не могла водити, далі забирати зі школи… Ти сама на мене скинула всю роботу.
– То й що? всі бабусі так роблять. Тільки при тому, їхні онуки знають, що таке мама і тато. А ти що натворила? Вони мене просто не сприймають. Віктор для них не авторитет, роблять, що хочуть і говорять що хочуть без будь-якої поваги до нас, їхніх батьків.
В мене просто не стало слів. Невже я перестаралася? Як ви гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
