Тарас грюкнув хвірткою так, що аж дерев’яний штахетник затріщав.
– Ти забудь, що хтось за тобою бігати буде! – сплюнув він спересердя через паркан і рвучко повернувся, збиваючи чоботами грязюку на дорозі.
Ніна так і залишилася стояти на ґанку, вона дивилася на порожній вигон за дорогою і довго не могла оговтатися від того, що тільки-но сталося.
Тарасові вже давно перевалило за шістдесят, жив він сам через дві хати від неї, у старій батьківській хаті з перекошеними віконницями. Останнім часом він узявся майже щовечора вчащати до її подвір’я: то сяде на призьбі біля хати, то принесе відро яблук, щоб на варення мала, то починає заводити одну й ту саму розмову про те, що обоє вони вже самі, роки йдуть, то чому б їм не звести господарство в купу. Переконував, що так буде легше доживати віку, що вдвох і хату натопити простіше, і город обробити, і пообідати є з ким за одним столом.
Сьогодні ж він прийшов надвечір із твердим наміром закрити це питання остаточно. А коли Ніна спокійно, без лайки й без зайвих слів сказала йому, що ніякого чоловіка у своїй хаті вона більше бачити не хоче і звикла жити одна, Тараса ніби підмінили. Очі його збіглися в дві злі щілинки, він підхопився зі столу, перекинувши стілець, вискочив на подвір’я.
Ніні цього року мало виповнитися шістдесят п’ять. Вона й сама чудово розуміла свій вік, бачила кожну нову зморшку біля очей, відчувала тупий біль у суглобах щоразу, коли мінялася погода на дощ, і ні від кого нічого вже давно не чекала. Ніяких ілюзій щодо якихось залицянь чи залицяльників у неї не було й близько.
Жінка повільно, важко переступаючи ноги, опустилася на низький ослінчик біля вхідних дверей.
Думки мивоволі понеслися назад, до минулих років. Вона згадала свого чоловіка Віктора. Його немає на світі вже чотири довгих роки, але вся ця хата, кожен витесаний брус на веранді, кожен цвях у повітиці берегли тепло його рук.
Згадалася молодість, як вони тільки починали жити разом у цій невеличкій хатині на краю села, як жили без гучних слів, без крику та без повчань. Віктор мав дивовижний, спокійний характер, вмів пригорнути так легко й надійно, що будь-яка тривога, будь-який страх перед майбутнім одразу відступали кудись на задній план.
За всі спільно прожиті роки Віктор жодного разу не підвищив на неї голосу, не кинув жодного грубого чи принизливого слова, навіть коли між ними виникали якісь побутові суперечки через нестачу грошей чи незібраний вчасно врожай.
Якщо щось йшло не так, він просто мовчки виходив у сарай, заспокоювався, а потім повертався до хати, обіймав її за плечі й спокійно казав, що з усім вони впораються разом.
Вона згадувала, як років двадцять тому влітку невдало впала з високої драбини в садку, коли збирала вишні, й пошкодила ногу. Майже три місяці вона лежала в ліжку, не маючи змоги навіть до поріжка дійти без сторонньої допомоги. Віктор тоді повністю взяв усе господарство на свої плечі. Він, який раніше ніколи не займався хатніми справами, навчився варити супи, пекти картоплю в печі, прати білизну і порати худобу. Щоранку він терпляче масажував їй ногу, виходжував її, хоч сам був чоловіком високим, кремезним і від природи зовсім не пристосованим до такої делікатної роботи.
А коли він занедужав і сам відчув, що сила з нього витікає й дні його пораховані, то все бідкався й переживав не за себе, а за те, як вона залишиться сама в цій хаті з усім господарством.
– Як же ти, Ніно, сама тут поратимешся? – казав він стиха увечері, дивлячись у стелю, коли вогонь у печі поволі згасав. – У печі ж треба вміти розпалити так, щоб дим у хату не пішов, а попіл вичищати – це ж ціла наука, а ти ж цього ніколи сама не робила, завжди я це брав на себе…
Ніна сумно й тихо посміхнулася цим давнім спогадам. Навчилася. Жити схочеш – усьому навчишся. І в печі палити без диму, і сажу з комина прочищети, і дрова на зиму складати так, щоб їх не заливало осінніми дощами. Вони разом виховали двох чудових дітей, дали їм освіту, випхали у велике життя. Діти тепер мали свої власні родини у місті, дзвонили щонеділі, питали про здоров’я, турбувалися, чи є в хаті продукти й ліки, але приїжджали рідко – у кожного була своя робота, свої клопоти, своє міське життя.
Ніна ніколи на них не ображалася, бо розуміла, що молодість має жити попереду, а не сидіти біля старої матері на призьбі. Але зараз, після оцих слів Тараса, якась особлива, важка самотність стиснула їй горло, позбавляючи сил підвестися з ослінчика.
З цими гнітючими думками жінка все ж таки пересилила себе, важко підвелася, обсмикнула фартух і зробила кілька повільних кроків по подвір’ю в бік літньої кухні.
І в цей самий момент біля повітки зчинився раптовий рух. Першим із-за куща порічок вискочив великий рудий півень із видертим з боку пір’ям – місцевий господар і забіяка. За ним, кудкудакаючи й переганяючи одна одну, висипала ціла зграя курей і качок. З-під ганку виринув сірий смугастий кіт, що щойно прокинувся від сну, й одразу потерся об її чобіт, вигинаючи спину й затягнувши тиху пісню. А з дерев’яної будки біля сараю вискочив чорний кудлатий пес, махаючи хвостом так завзято, що аж увесь його тулуб звивався з боку в бік.
Уся ця галаслива, строката домашня живина оточила її щільним кільцем, перегороджуючи дорогу. Півень витягнув шию й вимогливо засокотав, качки почали тицятися дзьобами, а пес вліпився передніми лапами в її калоші й зазирав просто в очі з якоюсь чистою, нехитрою відданістю.
Ніна зупинилася посеред подвір’я, подивилася на це товариство, яке чекало від неї уваги й їжі, і раптом мимовільно засміялася – тихо спочатку, а потім усе легше й голосніше, відчуваючи, як важкість і образа, що стискали груди останні пів години, поволі відступають і розчиняються без залишку.
– Оце так маю бігунів! – мовила вона вголос, хитаючи головою й нахиляючись, щоб добре почухати пса за кудлатим вухом. – А ти казав, Тарасе, що ніхто бігати не буде…
Вона випрямилася, поправила хустку й оглянула своє подвір’я, яке раптово осяяло осіннє сонце.
Ніна попрямувала до дверей літньої кухні, щоб набрати в миску зерна та винести їм вечерю, а за нею, плутаючись у ногах і змагаючись за кожний її крок, весело й галасливо потягнулася вся її домашня живність. Вона була потрібна — тут, у своєму домі, на своєму рідному місці, і це було єдине, що справді мало вагу в цьому житті.
