fbpx
Історії з життя
Ти ж бачила, як діти до мене горнуться? Невже зможеш жити знаючи що за твоїм чоловіком плачуть двоє малих одиноких діток. Підростуть трохи і я розлучусь. Там, у тому шлюбі почуттів немає. А тебе кохаю щиро. Почекай трошки, прошу

Кожна вважає, що з нею таке точно не станеться – це в інших буває, у них там різне відбувається. Зради, сцени усілякі – таке, навіть смішно.

Я ж звичайнісінька жінка. Мені трохи за тридцять, працюю в салоні краси, живу як усі, нічим не відрізняюсь. Любовних пригод у мене до ладу не було, все не ті чоловіки траплялися, а кілька років тому раптом познайомилася з тим єдиним, про якого мріяла до цього з юності. Я не те, щоб приміряла – підходить, не підходить, просто відчула, що мені з ним зручно і якась впевненість у подальшому з’явилася. Я прямо повірила в те, що з ним все складеться – він не залишить, не зрадить. У нього не буде поганих звичок і він точно не жмикрут.

Ми познайомилися у супермаркеті – я не могла дотягнутися до пачки серветок, і він допоміг. І після цього не поспішив одразу ж піти. Ми розмовляли, відчули взаємну симпатію. Потім він спитав мій номер телефону і навіть підвіз до дому того ж дня, прямо з магазину.

Спілкування продовжили одразу після розставання – листуванням. Телефон із рук я не випускала всю ніч – так мене захопило це нове знайомство. На ранок він уже запросив мене на перше наше побачення – прогулянку в парку. На зустріч прийшов з милим букетиком квітів – не шикарним, а таким, з яким зручно гуляти. Я була якось неймовірно щаслива, всередині літали ті самі метелики, коліна тремтіли, долоні трохи пітніли. Подарунки та всякі приємні сюрпризи продовжилися – мій обранець радував мене ними за кожної нашої зустрічі.

Минуло лише два місяці, і ми з’їхалися. Причому переїхати довелося мені – із орендованої і маленької квартирки в його більш простору власну двокімнатну. І я все не могла повірити – та хіба ж можливе таке щастя, та чи зі мною це відбувається?

Почалося спільне життя, розмірене, але в той же час дуже радісне. Через півроку я вже була при надії. Моїй радості буквально не було межі, він же реагував менш емоційно.

– Нам би узаконити стосунки – дитина має з’явитися у шлюбі.

– Ну куди нам поспішати? Одружитися отак бігом, нічого не встигнувши підготувати, не накопичивши достатньо коштів. Встигнемо!

Я в принципі заспокоїлася – ну одружимося і одружимося, коли зручно буде це зробити. Він же поруч практично завжди. Працював, щоправда, він цікаво – кілька днів удома, а кілька – на службі. Мене це влаштовувало – на життя нам вистачало, дивної поведінки за ним не помічалося, він не заливав за комір.

Якось я пішла прогулятися одного з тих днів, коли мій коханий був на своїй роботі. Влаштувалася почитати на лаві, пригрітій сонцем. Неподалік почула як малюк кликав свого батька:

– Дивись, як я вмію, тату!

– Який ти молодець, мій хороший!

Голос батька був надто знайомий. Я облишила читати і подивилася в той бік, звідки він лунав – там стояв мій обранець, та не один. Поруч з ним стояла висока брюнетка і дівчинка років десяти.

Робота? Ні, ще одна сім’я! Ось де він був кілька днів. Коли вранці він прийшов до нашої квартири я ледь стримувалась, аби говорити спокійно.

— У тебе ще одна сім’я? Так ось чому ти не хотів розписатись. Я на запасній колії, так?

Він поглянув у саму душу і сказав що кохає лиш мене. Пообіцяв, що уже зовсім скоро залишить ту сім’ю і житиме тільки з нами.

— Ти ж бачила, як діти до мене горнуться? Невже зможеш жити знаючи що за твоїм чоловіком плачуть двоє малих одиноких діток. Підростуть трохи і я розлучусь. Там, у тому шлюбі почуттів немає. А тебе кохаю щиро. Давай я на тебе цю квартиру перепишу, аби ти була певна в майбутньому.

От тепер я задумалась. Повірити? Чи залишити його. А чи зможу я сама виростити нашу дитину?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page