Хризантеми. Він обрав найкрасивіші, великі жовті. Сьогодні особливий день, Петрусь пам’ятав. Зранку він не встиг, та й уроки починаються, ледь дочекався завершення останнього. Щойно вчителька попрощалась, він рюкзак на плечі і за поріг.
Іде гордий собою і щасливий. Букет прекрасний, квіти саме такі, як любить його мама: “Жовті і теплі, мов сонечко”, – вона завше так казала і щиро раділа, отримавши такий букет на день народження.
Петрусь поспішав. Осінні дні короткі, а йому не близький світ іти. Ноги щораз зривались, він біг якийсь час посміхаючись усьому світу у передчутті зустрічі, а потім спинявся, переводив подих, згадував про прекрасні квіти, які від швидкого бігу норовили розлетітись золотим дощем. Який час ішов поволі, але не міг втриматись і знову біг до мами.
Таки доніс. Акуратно поклав жовто-гарячі квіти на рідний горбочок.
— Вітаю, мамо, – сказав посміхаючись до фото яке стояло і підніжжі простого дерев’яного хреста.
Звісно, бабуся сваритиме знову. Скажу, що не можна самому ходити сюди, що він ще геть малий і повинен приходити лиш з нею. А Петрусь і слухав і ні.
— Ти ж моя мама? – сказав до портрета довірливо. – Ти ж головніша. – мовив, ніби, виправдовуючись, – Я ж не на гульки з хлопцями без дозволу… До мами ж прийшов.
Присів прямо на холодну землю поряд горбочка. Він завжди сідав от так поряд з мамою коли хотів їй щось розповісти, а може пожалітись.
— Бабуся плаче часто. Мені так образливо, мамо, обіймає мене і “сирітко” називає. А яка ж я сирота, мамо. У мене ж ти є і тато і Оля. Просто, вони не знайшлись ще, але ж машина у якій вони їхали? Її ж тоді порожню бабуся бачила, значить вони є десь живі. Світ знаєш який великий? Тато з Олею заблукали і повернуться, обов’язково повернуться. Я знаю. Та й авто в якому вони їхали було ззаду. Наше зачепило, а вони живі. Правда? Просто ще не знайшлись. А вона “сирота”. Який же я сирота?
Я оце за Олею сумую. – мовив тихо і довірливо. – думаю хай вже вона і залишається такою вередухою, як була. Нехай іграшки мої бере і навіть свинку-скарбничку свою їй подарую, але хай уже повертається, – заплакав. Оля, сестра старша, точно засміяла б, але ж вона не бачить, а перед мамою можна. – І рука, мамо. Так часто ниє і бoлять пальчики. Бабуся каже “Поглянь, їх же немає”, а воно бoлить усе одно.
Він ще довго сидів і про щось розповідав. Між хрестів, що залишили по собі “визволителі” почало смеркатись, як до Петруся підійшла його бабуся. Не сварила, ні. Стала поруч і просто мовчала раз-по-раз втираючи непрохану сльозу.
Чому ж так? Чому з усієї колони, що евакуювалась –під Києва їх вижило тільки двоє? Чому на цім світі сили небесні не залишили її доньку, а її. Зять, онука… Не стало цілої родини, лиш вони двоє й вижили. Вона і досі не наважилась сказати онуку правду. Він все чекає на повернення тата і сестри, а вона хоч і знає правду, але вірить, як дитина вірить у чудо і в те, що вони таки повернуться.
— Бувай, мамо, – чує крізь туман роздумів, – Може, наступного разу з татом і Олею прийдем.
Зітхає тяжко, бере онука за руку і бредуть поволі між хрестів і поламаних доль людських. Скільки лиха довкола, скільки лиха…
06,10,2022
Головне фото ілюстративне.
Автор Анна Корольова.
