Погода була сонячна, але моєму настрою це не відповідало. Я щойно забрала Назара та Софійку з дитячого садка і намагалася втиснути два дитячих крісла і пакет з іграшками в мій старенький, але надійний хетчбек. І саме в цей момент, наче виникнувши з-під землі, з’явився він — Богдан. Мій колишній чоловік.
Він стояв біля розкішного, блискучого, преміального автомобіля, щойно вимитого до блиску, і тримав у руках великі, яскраво упаковані подарунки. Його усмішка була такою ж широкою, якою була в день нашого весілля — фальшивою і театральною.
— Привіт, Аліно! — вигукнув він, підходячи до нас. Діти, помітивши яскраві коробки, одразу забули про втому і кинулися до батька.
— Тату! Що це? — Назар, якому було вже шість, із цікавістю потягнувся до найбільшої коробки.
— Це для моїх улюблених! — Богдан присік і обійняв їх обох. — Назаре, Софійко, беріть, хапайте! І скажіть татові, що ви ще хочете! Я вам обов’язково все придбаю!
Я мовчала. На обличчі у мене була така вираз скепсису, що він, мабуть, відчув її навіть через свої дорогі окуляри. За три роки він не з’являвся, і тут раптом така показова «щедрість».
— Звичайно, вистачає на подарунки, — нарешті, холодно промовила я. — Аліменти ж ти платиш у розмірі, достатньому лише на пару пачок дитячих серветок на місяць, це залишає чимало коштів для розваг.
Богдан піднявся, його обличчя скривилося від роздратування.
— Аліно, не починай! Я ж не скуплюся, я ж тут! Я хочу з ними провести час! Невже ти мені заборониш? Я привіз цінні речі!
— Ти знаєш, Богдане, — я нахилилася до нього, щоб діти не чули, — є речі набагато цінніші за твої пластикові подарунки. Наприклад, постійна увага, регулярна підтримка і відповідальність. Я не забороняю тобі бачитися з дітьми, але я забороняю тобі приходити, наче чарівник із казки, після довгих місяців мовчання, і намагатися купити їхню любов дорогими дрібничками.
Софійка, якій було майже чотири, плаксиво потягнула мене за рукав.
— Мамо, можна мені цю ляльку?
Я глянула на Богдана, потім на дітей. Подарунки лежали на асфальті, як доказ його лицемірства.
— Знаєш що, тату, — мій голос став твердим, — якщо ти справді хочеш допомогти — номер моєї картки ти знаєш. Туди й пересилай свою щедрість. Ми з дітьми, як і всі ці роки, без твоєї особливої участі, розберемося, що нам дійсно потрібно. А зараз ми їдемо. Нам час вечеряти.
Я швидко запхала Назара та Софійку разом із пакунками у салон моєї скромної машини, сама сіла за кермо і, не дивлячись на обличчя Богдана, різко рушила з місця. У дзеркалі заднього огляду я бачила, як він стоїть біля свого блискучого авто, наче покинутий актор на сцені.
Я відчула приплив сили. Як же мені набридло, що він думає, ніби може просто купити собі місце в нашому житті.
Мені було ледь за двадцять, коли я вийшла заміж за Богдана. Я була студенткою, він — старшим на чотири роки, вже працював, здавався таким самостійним і рішучим.
Він оточив мене увагою. Букети квітів, обіцянки зірок з неба, невеликі, але приємні знаки уваги — все це закрутило мені голову. Мені здавалося, що я зустріла надійну опору.
— Аліно, ти просто неймовірна, — казав він мені, тримаючи мене за руку, — ти найголовніше, що є в моєму житті. Я буду тебе оберігати.
Я була засліплена. Незабаром я дізналася, що чекаю дитину. Довелося взяти академічну відпустку. Наше весілля відбулося, коли мій животик уже був помітний. Усі наші друзі й родичі говорили, який він відповідальний.
— О, Богдан! Справжній чоловік! — казала моя однокурсниця. — Не залишив тебе, одружився. Справжня любов!
Коли народився Назар, Богдан був по-справжньому щасливий. Він не відходив від колиски, гордо демонстрував сина всім знайомим і повторював, що це найважливіша подія, яка з ним сталася.
Я не встигла вийти з академічної відпустки, як сталася нова радісна подія — я знову була вагітна. Народилася Софійка. І знову чоловік, як мені здавалося, радів щиро, обіймав, цілував. Він був уважний, виконував мої примхи. Тоді, можливо, це було справжнє почуття.
Назар тільки пішов у садок, а Софійка робила свої перші впевнені кроки по квартирі, коли наш сімейний корабель натрапив на риф.
Одного вечора Богдан повернувся додому. Він виглядав спокійним, наче обговорював погоду.
— Аліно, мені треба дещо сказати, — почав він, знімаючи піджак.
— Так, я слухаю, — я саме готувала вечерю і не одразу звернула на його надзвичайний спокій увагу.
— Я зустрів іншу жінку, — промовив він буденно, не дивлячись мені у вічі.
Слова пролунали, як дзвін. Назар, який грався машинкою на підлозі, підняв голову.
— Тату, що це означає? — запитав він, не розуміючи драматизму ситуації.
Я присіла біля сина, обняла його і пояснила те, що мені довелося усвідомити миттєво.
— Синку, тато хоче сказати, що він від нас іде. Він тепер житиме деінде.
Назар, ще не усвідомлюючи всієї глибини змін, запитав, дивлячись на батька з надією:
— А завтра ти прийдеш?
Це дитяче питання, повне невинності та довіри, не зворушило Богдана. Він незадоволено здригнув плечима, наче я влаштувала тут непотрібні сентименти, і, навіть не попрощавшись, рішуче грюкнув дверима.
Ми залишилися втрьох. У квартирі запанувала оглушлива тиша.
Наступні три роки були справжнім випробуванням. «Турботливий» батько одразу ж «скотився» на мінімальну суму аліментів. Мені довелося вибивати їх через судові засідання, і ті невеликі кошти, що надходили, ледь вистачало, щоб закрити базові потреби дітей.
Я одразу кинулася шукати роботу. Спочатку це був справжній жах: я працювала прибиральницею у нічні зміни в супермаркеті, потім продавцем, потім офіціанткою. Роботи було багато, а грошей — мало. Я постійно відчувала втому.
Моя рятівниця — старша сестра, Олена. Вона жила в іншому місті, але приїздила до мене, коли я мала нічні чергування, і допомагала з дітьми.
— Аліно, ти тримайся! — казала вона мені, обіймаючи. — Ти не одна. Нам треба трохи протриматися. Ось, тримай. Це небагато, але хоч щось.
Вона ділилася зі мною навіть своїми невеликими заробітками, і ця підтримка була для мене безцінною. Богдан мовчав. Його життя тепер було, мабуть, повне нових вражень.
Проте, час від часу, я отримувала грошові перекази. Вони приходили від його батька, Сергія Петровича. Це була значна підтримка, хоча ми з ним майже не спілкувалися. Я знала, що він завжди ставився до мене з повагою, і, мабуть, йому було соромно за сина.
— Олено, що б я робила без тебе і без Сергія Петровича, — казала я сестрі.
— Тримайся, сестро. Ти сильна, — відповіла вона, і її слова додавали мені сил.
Темна смуга не триває вічно. Коли Софійка теж пішла до садка, моє життя стало трохи стабільнішим. Я змогла знайти роботу в невеликій компанії, де цінували мою відповідальність.
Я швидко пішла на підвищення. Моє матеріальне становище почало вирівнюватися. Я навіть змогла купити той невеликий, старенький, але власний автомобіль, який дарував мені відчуття свободи і мобільності.
А коли я змогла вперше за ці роки відвезти дітей на відпочинок до моря, я відчула справжній приплив оптимізму. Ми насолоджувалися сонцем, морським повітрям і спокоєм.
Назару вже було шість, а Софійці майже чотири, коли відбулася та сцена біля дитячого садка, з якої почалася моя розповідь. Після того, як я стрімко поїхала від Богдана, я відчувала і гнів, і полегшення.
Я припаркувала свій хетчбек біля нашого під’їзду, і тут мене чекав ще один, несподіваний сюрприз.
Біля під’їзду стояв розкішний автомобіль, набагато дорожчий і солідніший, ніж у Богдана. З нього вийшов Сергій Петрович, мій колишній свекор. Він підійшов до нас, і на його обличчі був вираз рішучості.
— Аліно, — сказав він, вітаючись із дітьми, — я знаю, що робив занадто мало для тебе і для онуків. Мені дуже соромно за Богдана, але це вже інша історія. Я хочу це виправити.
Назар і Софійка з цікавістю дивилися на дідуся.
— Я вже у віці, — продовжив він, — і настав час думати про майбутнє. Я вирішив переписати свою квартиру на Назара і Софійку. Ось документи.
Я стояла, як громом вражена. Це була не просто квартира — це було шикарне житло у центрі міста.
— Але це ще не все, — продовжив Сергій Петрович, — я хочу попросити тебе приїхати завтра до мене на роботу.
Я працював багато років у великій, стабільній галузі, пов’язаній з інноваційними технологіями.
— Аліно, тобі буде складно, я не буду приховувати, — його голос став серйозним. — Але ти сильна, ти потягнеш.
З цими словами він простягнув мені солідний портфель. Я взяла його тремтячими руками, не вірячи своїм очам. У ньому лежали папери.
— Сергію Петровичу, а Богдан? — я ледь змогла вимовити його ім’я.
Колишній свекор випередив моє питання.
— Це тебе ні до чого не зобов’язує. І тим паче, не до відновлення стосунків із моїм сином. Я знаю, що він тепер буде намагатися це зробити, коли дізнається. Це моя відповідальність, мій вибір. Просто приїжджай завтра, і ми почнемо. Ти згодна?
Я змогла лише автоматично кивнути. Ми попрощалися, і я піднялася з дітьми додому, до кінця не усвідомлюючи масштабу того, що сталося, але розуміючи, що сталося щось грандіозне.
Вдома я одразу зателефонувала Олені. Я не могла впоратися з емоціями, мій голос тремтів, поки я розповідала їй ці неймовірні новини. Сестра примчала до мене, і ми до півночі обговорювали цей поворот долі.
Наступного ранку через друзів я дізналась, що Богдан із татом посварились через його нову обраницю. Дівчина хотіла надто багато і почала інтригувати проти мого свекра колишнього.
Чесно, я розгублена. Я кілька років була непотрібна цим людям а тут раптом обоєз’явились із відкритими обіймами і щедрими дарами. от як це все розуміти, а головне – чи варто їх пускати у своє життя?
Головна картинка ілюстративна.
