Павло повертався додому пізно. День був важкий, у голові гуділо від розмов і цифр, а єдине, чого він хотів, — тиші.
Відчинивши двері, він одразу зрозумів, що з тишею знову не склалося.
— Ти знову поставив взуття не туди, — почулося з коридору ще до того, як він зняв куртку.
Павло зупинився й повільно видихнув.
— Добрий вечір, Лілю.
— Я не для того це кажу, щоб причепитися, — відповіла сестра, з’являючись у дверях кімнати. — Просто тут ходить дитина, і має бути порядок.
— Тут завжди був порядок, — спокійно сказав він.
— Для тебе, — уточнила Ліля. — Але не для мене.
Павло нічого не відповів і пройшов на кухню. Ірина стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. По її плечах він одразу зрозумів, що розмова знову була непростою.
— Вона знову почала? — тихо запитав він.
— Вона не припиняє, — так само тихо відповіла Ірина. — Просто сьогодні вирішила переставити весь коридор, бо їй так зручніше вдягати Сашка.
Ліля з’явилася в їхньому житті раптово. Дзвінок в двері був рано-вранці, коли Павло ще не встиг як слід прокинутися.
— Павле, мені потрібна допомога, — сказала сестра без привітань. — Поможи занести валізи.
Павло не зрозумів, які валізи, чого в таку рань і чого до нього приїхала сестра? Через кілька годин вона вже господарювала на кухні, роблячи сніданок синові так, наче все життя тут прожила.
— Це ненадовго, — сказала тоді Ліля. — Поки я не вирішу питання з житлом.
Виявилося, що її чоловік виставив її з квартири і зі свого життя. В подробиці вона не впадала, але Павло мав щодо цього багато запитань, адже саме їхня суперечка з сестрою почалася тоді, коли вона надумала одружуватися з цим чоловіком.
Перші дні минули спокійно. Ліля була стриманою, більше мовчала, придивлялася. Але вже на третій день почалися зауваження.
— У вас дивно розкладений посуд. — Навіщо так багато дрібних речей на полицях. — Сашкові краще спати ближче до вікна.
Ірина спочатку намагалася не звертати уваги. Вона розуміла, що людині важко, що це тимчасово. Але з кожним днем Ліля поводилася все впевненіше.
— Павле, — сказала вона якось за вечерею, — я подумала, що нам треба встановити правила.
— Які ще правила? — здивувався він.
— Ну, щоб усім було зручно. Наприклад, хто і за що відповідає.
— Ми якось без цього жили, — відповіла Ірина.
— Ось саме, — усміхнулася Ліля. — Якось. А з дитиною так не можна.
Павло відклав виделку. — Ти хочеш сказати, що ми живемо неправильно?
— Я хочу сказати, що тепер нас більше, і треба враховувати нові обставини.
— Ти живеш у нас, — нагадав він.
— Я живу з вами, — поправила сестра. — І розраховую на підтримку.
Підтримка, про яку говорила Ліля, швидко перетворилася на вимоги. Вона складала списки покупок і залишала їх на столі. Вказувала, о котрій годині має бути вечеря. Критикувала, якщо щось ішло не так.
— Ти знову купив не той хліб, — сказала вона якось Павлові. — Сашко такий не їсть.
— Тоді купуй сама, — відповів він.
— Я ж із дитиною, — зітхнула Ліля. — Ти міг би й допомогти.
— Я допомагаю, — стримано сказав Павло. — Але це не означає, що я маю робити все так, як ти скажеш.
Ірина дедалі частіше мовчала. Вона вставала раніше, щоб встигнути зробити все до того, як прокинеться Ліля. Але сестра Павла все одно знаходила, до чого причепитися.
— Ти не так миєш підлогу. — Навіщо ти поставила цю чашку сюди. — Сашкові заважає цей світильник.
— Це вже занадто, — сказала Ірина ввечері, коли вони залишилися наодинці. — Вона не просто живе тут. Вона керує.
— Я поговорю з нею, — пообіцяв Павло.
Розмова не вдалася.
— Ти хочеш, щоб я почувалася тут чужою? — одразу пішла в наступ Ліля. — Після всього, що зі мною сталося?
— Я хочу, щоб ти поважала наш дім, — відповів Павло.
— Я його поважаю. Саме тому намагаюся навести лад.
— Це не лад, це контроль.
— Ти перебільшуєш.
Ситуація загострювалася щодня. Ліля почала відкрито говорити, що Павло має взяти на себе більше відповідальності.
— Ти ж чоловік, — казала вона. — Ти маєш забезпечувати.
— Я забезпечую свою сім’ю, — відповідав він.
— А я що, не сім’я?
— Ти гість, — твердо сказав Павло.
Це слово її зачепило.
Останньою краплею став вечір, коли Ліля вирішила, що вони мають прописати Сашка в їхній квартирі.
– Зрозумій, він в школу буде йти, а зараз беруть по району прописки. Не буде ж він їхати в інший кінець міста.
– Лілю, я маю порадитися з дружиною.
– Що тут радитися? Я твоя сестра, а він твій племінник, ми кровна рідня, а Ірина нам ніхто.
– Лілю, Ірина вклала сюди половину грошей, і вона моя дружина.
Звичайно, що Ірина відмовилася прописувати племінника в своїй квартирі.
– Ти не розумієш, як мені важко? Ти не думаєш, що потрапиш сама в таку ситуацію? Мені треба допомогти!
– Твій син має батька, то хай він йому й помагає, – стояла на своєму Ірина.
– Ти не станеш на захист сестри?
– Лілю, я можу тобі помогти оплачувати квартиру кілька місяців і все.
– Який же ти дріб’язковий! А ще брат називаєшся!
Сашко мовчки сидів на ліжку.
— Ти ще пошкодуєш, — сказала вона Павлові на прощання.
— Можливо, — відповів він.
Коли двері зачинилися, в квартирі стало незвично тихо. Ірина сіла на диван і закрила очі.
— Пробач, — сказав Павло.
— Головне, що ти це зрозумів, — відповіла вона.
Він кивнув. Він знав, що інакше цей дім перестав би бути їхнім.
Проте, він наполіг аби вони з сімейного бюджету виділили кошти на допомогу Лілі. Ірина погодилася, бо краще від такої людини відкупитися, ніж щось своє довести, вони ж родина як-не-як. Так родичі чинять, правда ж?
