— Ти знову взяв 3000 гривень із скарбнички? — я ледве стримувала себе, дивлячись на Олега, який уникав мого погляду, бурмочучи щось про «невідкладні витрати»

— Ти знову взяв 3000 гривень із скарбнички, не спитавши? — я ледве стримувала себе, дивлячись на Олега, який уникав мого погляду, бурмочучи щось про «невідкладні витрати».

Мало того, що я не дочекалась подарунку, так ще й отримала мінус. А як тепер до зарплатні дотягнути, в мене ж все було розраховано?

Але ж Олегу все одно. як завжди. Оця його байдужість, і байдужість дітей до мого дня народження відкрили мені очі: дивлячись на гостей у моєму домі, на стіл який я накрила, мені раптом стало не по-собі.

Напевне, такого я й сама від себе не очікувала. Принаймні, якби раніше хтось мені сказав, що я от до такого додумаюсь, я б пальцем біля скроні покрутила. Однак, того дня я сама себе не впізнавала.

І хай тепер мені усі кажуть, що так не можна і, що я була не права, однак я відчуваю, що зробила єдино-правильно. Особливо після тосту який виголосив мій чоловік.

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Ще не розплющивши очі, я згадала: сьогодні мені сорок. Число, яке колись здавалося недосяжним, тепер відбивалося в дзеркалі тонкими зморшками біля очей.

Поруч тихо посапував Олег. Він навіть не ворухнувся, коли я обережно вислизнула з-під ковдри. Останні роки він спав міцніше, а цікавився мною дедалі менше. Глянувши на годинник — пів на шосту, я зрозуміла, що до приходу гостей треба багато встигнути.

Тихо зачинивши двері спальні, я пішла на кухню. Сьогодні наша трикімнатна квартира стане ареною зустрічі двох світів — моїх рідних і друзів Олега. Стільки років разом, а ми так і не стали справжньою сім’єю. Мої подруги розчинилися в сімейних клопотах, а друзі Олега нікуди не поділися.

Заваривши міцну каву, я відкрила холодильник. Учора до пізньої ночі я маринувала м’ясо, різала овочі, готувала заготовки для салатів. Тепер усе це мало стати святковим столом. Зазвичай на дні народження ми замовляли їжу або йшли в ресторан, але сорокаліття — особлива дата. Хотілося чогось теплого, домашнього, приготованого власноруч.

— Мам, можна 200 гривень? — голос сина перервав мої думки.

Шістнадцятирічний Максим стояв у дверях кухні, скуйовджений, але вже вдягнений.

— Куди так рано? — здивувалася я, простягаючи йому 500 гривень із гаманця.

— З хлопцями домовилися покататися на велосипедах, поки не спекотно, — він поспішно засунув купюру в кишеню джинсів. — Я до вечора повернуся, до гостей.

— Максиме, ти пам’ятаєш, який сьогодні день?

Він на мить застиг, потім невпевнено всміхнувся:

— Твій день народження, звісно. Не став із ранку вітати, думав, ще встигну.

— І не хочеш допомогти? Гостей багато, мені самій важко все приготувати.

Він переступив з ноги на ногу:

— Мам, ми тиждень планували. Я ж повернуся до початку. Хай Соломія допоможе.

— Ти забув, що Соломія на дачі в подруги, повернеться тільки до шостої, — відповіла я.

— Ну. Що там допомагати? — він розвів руками. — Ти й так краще знаєш, як треба.

Я зітхнула. Сперечатися не було ні сил, ні бажання. Колись я пишалася, що всі хатні справи в моїх руках, що без мене сім’я не впорається. Тепер ця думка викликала лише втому.

— Іди вже, — махнула я рукою. — Але до шостої будь удома.

Він чмокнув мене в щоку й зник у коридорі. Грюкнули вхідні двері.

До дев’ятої на кухні кипіла робота. Духовка розігрівалася, овочі чекали своєї черги, тісто для пирога підходило під рушником. У повітрі плив аромат кави.

— Доброго ранку, — Олег з’явився на кухні в домашніх штанах і футболці. — Чого так рано встала?

— Готую, — я намагалася тримати нейтральний тон. — Гості до шостої, а справ ще багато.

— Могла б довше поспати в свій день народження, — він налив собі кави. — До речі, з днем народження.

Він нахилився й поцілував мене в щоку. Від нього пахло зубною пастою й одеколоном.

— Дякую, — я чекала чогось іще. Може, коробочки з подарунком чи пропозиції допомогти.

Але Олег уже сидів за столом, гортаючи телефон.

— Ти сьогодні на роботу? — запитала я, розбиваючи яйця в миску.

— Ні, взяв вихідний. Стільки справ удома накопичилося.

— Чудово, — я приховала роздратування. — Допоможеш накрити стіл?

— Звісно, — він відпив кави, не відриваючись від телефону. — Тільки новини дочитаю.

Через три години новини все ще не закінчилися. Олег перебрався до вітальні, увімкнув телевізор. Звуки футбольного матчу переривалися його коментарями до гри. Я мовчки різала, змішувала, запікала. У голові крутилася думка: «Сорок років — і ось так я зустрічаю цей день».

О третій годині пролунав дзвінок у двері. Я витерла руки рушником і пішла відчиняти. На порозі стояла моя молодша сестра Анна з букетом гвоздик.

— З днем народження, сестричко! — вона обійняла мене вільною рукою. — Я раніше, думала допомогти. Ви ще не готові?

— Готую зранку, — я впустила сестру. — Гості до шостої, але я рада, що ти прийшла.

— А де святковий одяг? — Анна оглянула мою домашню футболку й вицвілі джинси.

— Який там одяг, — я махнула рукою. — Не встигаю нічого. Ще салати, торт прикрасити.

— Так, — Анна рішуче пройшла на кухню, оцінила обсяг роботи й повернулася. — А Олег що, не допомагає?

— Він, зайнятий.

Із вітальні долинуло гучне: «Та куди ти побіг!»

— Бачу, — сухо мовила Анна. — Зараз виправимо.

Вона пішла до вітальні. Я почула, як вона щось емоційно виговорює Олегові, але не стала прислухатися. Незабаром він з’явився на кухні з невдоволеним обличчям.

— Чим допомогти? — буркнув він.

— Накрий стіл у вітальні, — я намагалася говорити спокійно. — Анно, допоможи йому з посудом, будь ласка.

Наступні дві години минули в відносній гармонії. Олег під керівництвом Анни розставляв тарілки й прибори, періодично відлучаючись до телевізора. До п’ятої години основну роботу завершили. Я відчула, як сильно втомилася. Спина нила, ноги гуділи, а попереду ще цілий вечір.

— Іди збирайся, — Анна підвела мене до виходу з кухні. — Я закінчу з салатами.

Я пішла до спальні. У шафі висіла нова темно-синя сукня, куплена для цього вечора, з гарним вирізом. Але вона вимагала макіяжу й зачіски, а сил не було.

Я взяла просту чорну сукню, яку носила на роботу. Нашвидкуруч причесалася, нафарбувала губи й повернулася до вітальні якраз до приходу перших гостей.

До шостої квартира наповнилася людьми. Прийшли наші батьки, колеги, кілька сімейних пар, із якими ми дружили роками. Повернулися діти — Соломія привезла маленький торт із модної кондитерської, Максим — листівку, явно куплену дорогою додому.

Я приймала привітання з вимушеною посмішкою. Голова гуділа, але відійти навіть на п’ять хвилин, щоб випити щось, не вдавалося — гості вимагали уваги.

Олег раптово ожив, ставши привітним господарем. Він розливав напої, голосно жартував і час від часу обіймав мене за плечі, коли хтось виголошував тост.

Нарешті всі сіли за стіл. Я поставила в центр запечене м’ясо — страву, яка завжди мені вдавалася.

— Обережніше з салатами, — тихо зауважив Олег, коли я поклала собі олів’є. — Майонез — це калорії. Ти й так останнім часом.

Він не договорив, але його погляд ковзнув по мені. Я відчула, як фарба приливає до щік. Краєм ока помітила, як напружилася Анна.

— А м’ясо сухувате, — голосніше додав Олег, відрізаючи шматок. — Перетримала.

— Мені здається, дуже смачно, — поспішила вставити моя мама.

— Та я не критикую, — Олег широко всміхнувся. — Просто минулого разу було соковитіше.

Я мовчки їла, не піднімаючи очей. Свято, яке я уявляла інакше, перетворювалося на звичайний вечір із гірким присмаком.

Тости лилися один за одним. Колеги бажали успіхів, подруги — молодості й краси, батьки — здоров’я й терпіння. Нарешті черга дійшла до Олега.

Він підвівся з келихом й обвів поглядом стіл:

— Хочу привітати свою дружину з ювілеєм. Сорок років — серйозна дата для жінки. Ти в нас молодець, непогано тримаєшся для свого віку.

По столу пробіг ніяковий смішок.

— Але ми тебе любимо й таку. За тебе, люба!

Запала тиша. Гості невпевнено підняли келихи, уникаючи мого погляду. Я сиділа, дивлячись на скатертину. Щось, що довго накопичувалося, прорвало греблю.

Я повільно встала.

— Дякую за привітання, — сказала я рівним голосом і вийшла з кімнати.

Крізь зачинені двері спальні я чула, як гості тихо перемовляються, а потім повертаються до розмови. Ніхто не пішов за мною. Навіть Олег. Особливо Олег.

Я підійшла до дзеркала й довго дивилася на своє відображення. Втомлена жінка з погаслими очима, у скромній сукні й із недоглянутим волоссям. Коли я стала такою? І чому дозволила собі?

Ніби в сні, я дістала з шафи ту саму темно-синю сукню. Акуратно вдягла її, поправила виріз. Відкрила косметичку, якою давно не користувалася.

Нанесла тон, підвела очі, нафарбувала вії. Уклала волосся, вдягла сережки, які колись подарував Олег — у іншому житті, коли його компліменти були щирими.

З шафи дістала туфлі на високих підборах — ті, в яких танцювала на нашому весіллі. Вони все ще були мені впору.

Я зателефонувала подрузі.

— Юлю? Це я. Слухай, ти сьогодні вільна? Так, у мене день народження, але я хочу відсвяткувати інакше. Не сама, із тобою. Зможеш за пів години бути в «Палермо»? Чудово, я замовляю столик.

Я ще раз глянула в дзеркало. Переді мною стояла інша жінка — впевнена, красива, з прямою спиною й рішучим поглядом.

Коли я повернулася до вітальні, розмова обірвалася. Усі з подивом дивилися на мене. Олег роззявив рота.

— Оце інша справа! — вигукнув він, підводячись. — Чому одразу так не вдяглася? Сідай до нас.

Я всміхнулася — вперше за день щиро.

— Знаєш, Олеже, я не сяду.

— Чому? — він здивовано насупився.

— Бо після такого привітання я маю сидіти з гостями й усміхатися? Ні, святкуйте без мене, — я говорила спокійно, але в голосі дзвеніла сталь. — Я вирішила відзначити день народження інакше. Таксі буде за п’ять хвилин, я з Юлею їду в ресторан.

— Яке привітання, чого ти образилась, що я такого сказав? Що ти вигадуєш? — Олег розвів руками, звертаючись до гостей. — Я просто пожартував!

— Знаєш, у кожному жарті, — я зупинилася. — Втім, неважливо. Я йду. Усім приємного вечора.

Я розвернулася й пішла до виходу. У передпокої мене наздогнала Анна.

— Може, не треба? — тихо спитала сестра. — Ти ж знаєш, він не зі зла. Ну та й залишати так усіх. нащо було запрошувати?

— Анно, — я глянула їй в очі. — Шістнадцять років я чую, що він не зі зла. Може, й так. Але я більше не хочу це терпіти. Особливо в свій день народження.

Я обійняла сестру й вийшла. У під’їзді було прохолодно й тихо.

Сходячи сходами, я відчувала, як із кожним кроком тягар у душі легшає. Ніби гребля не просто прорвалася, а зникла, і тепер усередині текла вільна річка.

Я не знала, що буде завтра. Може, Олег зрозуміє свою помилку. Може, мені доведеться ухвалювати складні рішення. Але сьогодні, у мій сороковий день народження, я нарешті відчула себе вільною.

Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула тепле вечірнє повітря. Біля тротуару чекало таксі. Сідаючи в машину й називаючи адресу ресторану, я відчула, як телефон у сумочці вібрує. Олег. Я вимкнула звук, не глянувши на екран.

Ми з подругою прекрасно відпочили, навіть потанцювали, повернулась додому я далеко за північ. Посуд стояв акуратними стопками біля мийки. мама і Аня звісно ж усе прибрали і заховали у холодильник залишки їжі.

— Доню, ти вчинила дуже некрасиво. – почала мама без передмов. – Гості до чого? Ьо ваші з Олегом справи, ти з ним 16 років живеш, не знала який він. Ти й справді останнім часом стала іншою, змінилась і ззовні і характер. Чого тільки вчорашня витівка вартує?

Сестра прийшла в обід. Аня нічого не казала. Посміхалась і розпитувала Як я провела вечір:

— Бачила б ти Олега після того, як за тобою двері зачинились. На нього так усі поглянули. А той відчуває що винен, але ж що вже зробить. Твої співробітники розійшлись десь за годину, я кожному із собою торту дала. Але ти й вичудила, сестро.

Знаєте, а я не шкодую. Той вечір був прекрасним, що б хто не казав.

От скажіть, ви б не зробили того ж? Хіба я не заслужила справжнього свята у свій ювілей?

Головна картинка ілюстратвина.

You cannot copy content of this page