Та іноді снився дивний і дуже реалістичний сон у якому на момент нещастя я був за кермом, а тато з мамою сиділи на задньому сидінні і про щось сперечалися. Сновидіння раптово закінчувалося, і я прокидався в холодному поту.
Після того прикрого випадку, я провів у лікарні три місяці, а потім мене привезли в дитячий будинок. Перші кілька днів я чекав, що прийде хтось із родичів і забере мене додому. Але минали тижні, місяці, а мене ніхто жодного разу так і не відвідав, немов всі родичі забули про моє існування.
У мене було три тітки, два рідних дядька, купа двоюрідних бабусь і дідусів, і ще хтось. Десь в Сумах жили татові батьки. Він ніколи мені про них не розповідав, проте я знав, що мій дід був спадковим офіцером.
Я не міг зрозуміти, чому мене всі кинули, тому став замкнутим, ображеним на весь світ, за що мені зараз соромно. Жодна подія в дитбудинку, не обходилося без моєї участі. Всі вихователі і навіть завідуюча пророкували мені небо в кліточку, і піжаму в полосочку. Але якимось чином я балансував на межі і не переходив її, бо розумів, що після цього буцигарня може стати для мене реальністю.
Мені виповнилося 15 років, коли нашу завідувачку зняли, а на її місце прийшов Григорій Іванович. Він закликав мене до себе в кабінет і спробував відверто зі мною поговорити. Однак я тільки дивився на нього спідлоба і мовчав. І раптом мене наче прорвало і я сказав усе, що думав про своїх родичів, про свою образу на весь світ. Я говорив і говорив, а Григорій Петрович підливав мені міцного солодкого чаю і тихо слухав. Під кінець розмови я тільки схлипував, не в змозі випити навіть краплину.
— Як звали твого батька? — запитав раптом завідувач.
— Віктор Петрович Тригуб — відповів я.
Директор дитбудинку здивовано глянув на мене, але нічого не відповів. Два тижні після нашої розмови пролетіли непомітно. Минуло вже кілька років, але я як зараз пам’ятаю той день, коли мене знову викликали до завідуючого дитячим будинком.
Біля вікна, в кабінеті Григорія Івановича стояв якийсь літній чоловік у формі і з погонами полковника.
— Ось, Борисе, знайомся. Петро Вікторович Тригуб. Твій рідний дід.
Дід уважно глянув на мене і простягнув мені руку, навіть не намагаючись мене обійняти. Він просто сказав:
— Вибач, онучку, я не знав, що ти тут, — і ці прості слова перевернули увесь мій світ.
Через кілька місяців я почав жити з дідом. У мене, виявляється, була ще й бабуся, чудова жінка, яка відігріла моє скам’яніле серце.
А ще через кілька місяців я вже навчався в Сумському кадетському корпусі. Я сам наполіг на військовій освіті. Я не хотів бути ні бухгалтером, як батько, ні економістом, як мати.
Я хотів стати офіцером, як дід. І продовжити нашу військову династію.
Фото ілюстративне.
