– От ми з тобою обидві вдови, Надю, – тихо сказала вона і низько схилила голову.
Надя взяла її долоню обома руками, потім несподівано обняла за плечі і притягла до себе. Ірина Петрівна, враз ослабнувши, гірко заплакала.
У Наді не було по-справжньому теплих і близьких стосунків зі свекрухою, таке без конфліктів, без сварок. Але зараз Надя зазнала такої гострої жалості до цієї жінки, що на хвильку забула про власне горе. За якихось п’ять років втратити і чоловіка, і єдиного сина.
Свекри Надіїні жили у приватному секторі, поминки за Сергієм влаштували там. Столи просто у дворі накрили. Подруги Ірини Петрівни зі скорботними обличчями з’явилися на ганку. Глянули на Ірину Петрівну. Одна з них звернулася до Наді:
– Ми там все вимили, Надюшко. Чоловіки завтра прийдуть, допоможуть столи та лавки прибрати. Ми йдемо, залишайтеся з богом.
І, кинувши сумний погляд на подругу, обидві пішли.
– Ірино Петрівно, ходімо до хати.
Ваня спав у дальній маленькій кімнаті. Декілька днів вони поживуть зі свекрухою. Надя переживала за неї, але та виявилася міцнішою, ніж Надя думала. Сама вона ніби завжди була внутрішньо готова до такого. Коли чоловік щодня з ранку до вечора за кермом знаєш, що на дорозі будь-яке може статися.
На другий день, як годиться, знову пішли на цвинтар.
– Мабуть, завтра додому поїдемо з Іванком, Ірино Петрівно.
– Так скоро? Пожили б ще.
Її очі знову наповнилися сльозами.
– На роботу мені незручно добиратися.
Надю відпустили на кілька днів.
Вранці за чаєм Ірина Петрівна спантеличила невістку.
– Я що подумала, Надю. Може, вам з Іванком до мене переїхати? Великий дім. На городі все своє можна вирощувати. Чого кожній самотньо у своєму кутку сидіти? Будинок тепер все одно вам з Іванком перейде, то і жили б тут відтепер. А квартиру здавати можна, гроші не зайві. Без зарплати Сергієвої тепер…
Надя замислено пила чай.
– Я подумаю, Ірино Петрівно.
Їй зовсім не хотілося жити в одному домі зі свекрухою, займатися городом. І тим більше здавати з любов’ю облаштовану та обставлену їх із Сергієм квартиру. Але й ображати Ірину Петрівну різкою відмовою теж не хотілося.
– Подумай, Надю, тільки не тягни.
Тут Наді спала на гадку одна, як їй здалося, вдала думка, як м’якше обійти це питання. Вона знала, що Ірина Петрівна обожнює онука.
– Ірино Петрівно, Іванковий дитячий садок скоро закриють на чотири тижні, як зазвичай це влітку робиться. Звичайно, буде чергова група, але, самі розумієте, у такій ситуації, з незнайомими дітьми… У Вані зараз такий непростий час, я досі не зрозумію, як він сприйняв, що батька більше нема…
– Звичайно, Надю, нехай живе в мене. Тут хоч повітря свіже.
– А по п’ятницях забиратиму на вихідні.
– А навіщо туди-сюди? Тиждень працюй, у себе живи, а на вихідні у нас залишайся.
– Гаразд, там побачимо, – ледь посміхнулася Надя.
– Та ти його одразу і залишай у мене. Бог із ним, із цим садком. Скільки днів до закриття залишилося?
Надя розгубилася.
– Ну добре. Тільки в нього тут зовсім нема речей. Я тоді ввечері завезу.
Іванко, здавалося, навіть зрадів, що залишається у бабусі, і Надя поїхала, відчувши полегшення.
Звісно, на вихідні вона залишалася у Ірини Петрівни, не могла відмовити, боялася образити. Дитячий садок, нарешті, запрацював у звичайному режимі, але не встиг Івасик походити туди і кілька днів, як занедужав. Надя просиділа з ним на лікарняному, потім Іванко ходив у садок два тижні і знову занедужав. Піднялась температура. Звісно, що від переживань. Іванко ніколи не був хворобливим хлопчиком.
– Ірино Петрівно, рятуйте. – Наді довелося зателефонувати свекрусі. – На роботі невдоволені, мовляв, нещодавно на лікарняному була. Може, посидьте з Івасиком? Мені зараз втрачати роботу ніяк не можна, самі розумієте.
– Як не врятувати, Надю.
– Дякую, Ірино Петрівно, беріть таксі, я все оплачу.
– Ой, ні, Надю, щодня їздити туди-сюди у мене сили не вистачить. А таксі дорого.
– То поживіть у нас.
– Ні, люба, мені звичніше, та й Іванко на свіжому повітрі вмить одужає, так що вези його до мене і ні про що не турбуйся.
Довелося Наді збирати речі, ліки та на таксі везти сина до Ірини Петрівни.
– Надю, ти над моєю пропозицією подумала?
Надя на секунду замешкалася з відповіддю.
– Якщо чесно, навіть і подумати не було часу.
Свекруха, не дивлячись на Надю, підібгала губи і похитала головою.
Цього разу Іванко справді швидко одужав і ходив у садок уже три тижні, як трапилася нова напасть. Надю тимчасово перевели до управління на інший об’єкт. Він був далеко, і Надя не встигала забрати Івасика з садка. Знову довелося просити допомоги у Ірини Петрівни.
– А може, Іванкові взагалі в садочок не ходити?
– Ні, Ірино Петрівно, це останній рік перед школою, він дуже важливий.
Спочатку Надя забирала сина від свекрухи щодня, потім Ірина Петрівна запропонувала:
– Хай Іванко у мене поживе цей тижднь.
Надя неохоче погодилася. Справді, виходило так, що додому вони добиралися вже пізно, Надя втомлювалася, Іванка теж вимотували ці роз’їзди.
У п’ятницю Надя приїхала за сином. Іванко, побачивши її, раптом насупився.
– Івасю, що з тобою?
Малий глянув на матір спідлоба і відвернувся, насупивши брови і надувши губи.
– Іванку, збирайся, поїхали?
– Не хочу додому, – тихо промовив Івась.
Надя була приголомшена такою раптовою зміною, зазвичай Іванко чекав на неї і з радістю їхав додому.
– Ірино Петрівно, що відбувається?
Свекруха навіть не глянула на Надю. Вона дивилася на Іванка, наче розмовляла з ним поглядом. Надя сіла поруч із сином, взяла його руку до своєї.
– Івасику, пора додому.
Івась вперто хитав головою.
— Із сусідськими хлопцями сьогодні познайомився, гралися разом, може, через це не хоче їхати, — сказала Ірина Петрівна.
– Івасику, наступного разу побачиш своїх друзів, а зараз поїхали додому, будь ласка.
Наді дуже хотілося побути удвох із сином на вихідні. Іванко так глянув на бабусю, ніби питав, як йому вчинити.
– Їдь, Івасю, їдь.
Малий зліз зі стільця і вирушив збирати свої речі. “Щось тут не так”, – подумала Надя.
Наступної п’ятниці у Наді вийшов з ладу комп’ютер, і її відпустили раніше. Вона вирішила забрати Ваню додому прямо із садка. Хотіла попередити Ірину Петрівну, але та не взяла слухавки.
На доріжці, що вела до хвіртки дитячого садка, вона зустріла свекруху, яка саме вела Ваню за руку.
– Добрилень, а мене сьогодні раніше…, – Надя осіклася на півслові.
Іванко, побачивши її, різко зупинився і сховався за спину Ірини Петрівни. Та теж підвелася і, забувши привітатись, дивилася на Надю так, ніби її застали зненацька.
– Я вам дзвонила. Хотіла сказати, що сьогодні сама заберумалого.
– А я, напевно, вже виїхала, а телефон вдома забула.
У цей момент у сумці Ірини Петрівни заграла мелодія.
– Ой, – занервувала вона, – думала, що забула. Не чула.
– Івасику, пішли додому, – не звертаючи уваги на свекруху, сказала Надя.
Малий відповів не одразу.
– Я до бабусі хочу.
– Синку, завтра вихідний, ти забув? Цей час ми проводимо з тобою, а потім знову поїдеш до бабусі.
– Не хочу з тобою! – раптом гримнув Івась.
Надя здригнулася від несподіванки.
– Не знаю, що й таке, – залепетала Ірина Петрівна. – Може, наслідки, Надю? Потерпіти треба, все минеться.
Вона потягла Ваню за руку і спробувала пройти повз Надю.
– Стійте! Ви куди? Іванку!
– Не треба зараз тиснути на нього, Надю. Бачиш, що з ним відбувається. Аби гірше не зробити. Ти їдь до себе. А ми вже потім розберемося, – тепер свекруха говорила з Надею повчально, як із школяркою.
Надя і схаменутися не встигла, як Ірина Петрівна швидким кроком відвела Іванка, і вони зникли з поля зору. Надя заплющила очі і потрясла головою. Що за чортівня відбувається! Їхати за ними? Чи справді послухати свекруху і поки що дати спокій малому? Надя вирішила поїхати до себе додому. Увечері подзвонила свекрусі, спитала, як Івась.
– Нормально все, погрався на вулиці, зараз чаю поп’ємо і до сну готуватимемося.
Наді здалося, що Ірина Петрівна хотіла якнайшвидше завершити розмову. Все це їй не подобалось. Потрібно розібратися.
Надя відчувала, що затягувати не можна, тому в неділю зателефонувала виховательці Іванка, дуже приємній жінці, з якою у Наді були чудові стосунки, і попросила її чимось допомогти.
Вранці у понеділок Надя зателефонувала свекрусі та переконалася, що та повела Ваню до саду. Надя відпросилася з роботи раніше. Вона приїхала до дитячого садка і стала так, щоб їй було видно, хто входить у хвіртку. Невдовзі Надя побачила Ірину Петрівну і за три хвилини отримала смс від Олени Сергіївни, виховательки: «Можете йти, у вас 10 хвилин». Це означало, що Олена Сергіївна попросила Ірину Петрівну пройти з нею групу на розмову. Діти гуляли на майданчику і залишилися під наглядом іншої виховательки.
Надя кинулася до дітей.
– Івасику, – покликала вона сина.
– Мамочко!
Івась спочатку забарився, розгубився, а потім побіг до неї.
– Івасику, рідний мій, можеш пояснити, що відбувається?
Надя обіймала сина, цілувала у щоки. Іванко ховав очі, а потім притулився до неї і зашепотів у вухо.
– Мамочко, бабуся сказала, що ти скоро знайдеш іншого чоловіка, і у вас з’явиться нова дитина, а я не потрібний.
– Що? – Надя ледь не захлинулась від власної злості. – Вона так сказала?
Івась кивав, дивлячись на її обличчя.
– Вона сказала, що я йому чужий, і він мене вижене. І ще сказала, що з нею мені краще. І ще сказала, що тоді в мене буде свій власний комп’ютер, – квапливо шепотів Іванко.
– Ого! – Надя тихо зітхнула.
– Що, матусю?
– Це все неправда, Івасику, ходімо швидше швидше.
Вони вийшли за територію садка і почали чекати. Ірина Петроовна з’явилася незабаром. Вона йшла, і в її очах був такий переляк, що всі заготовлені гнівні слова застрягли у Наді в горлі. Ірина Петрівна крокувала, як загіпнотизована, і не зводила очей з Наді, а коли підійшла, губи її затремтіли, і вона бухнулася навколішки. Прямо в пожухле осіннє листя.
– Пробач мені, Надю!
Надя кинулася її піднімати.
– Вставайте, Ірино Петрівно. Ну що ви! Люди дивляться. Іванка налякаєте!
– Пробач мені, Надю, – знову сказала Ірина Петрівна, підвівшись.
– Як у вас язик повернувся таку дитині сказати, ви хоч розумієте, якої шкоди могли йому завдати. – Надя похитала головою.
– Я не знаю, Надю! Наче й розумію, що не діло говорю, а ніби й не я це! Наче хтось інший за мене говорить! – сухою зморшкуватою шкірою Ірини Петрівни потекли сльози.
«Господи, як вона різко постаріла, бідна». – подумала Надя.
– Ви що, серйозно хотіли у мене сина відібрати? – Зітхнувши, запитала вона.
Ірина Петрівна махнула рукою.
– Не знаю, Надю. Кажу, не знаю. – Вона дістала з кишені хустку, почала витирати сльози. – Єдина рідна людина у мене і залишилася – Іванко. Ти ж мені не донька. Я спочатку взагалі не вірила, що у вас усе складеться, коли Сергійко тебе привів, таку акуратну, біленьку, інтелігентну. Ну, думаю, не наша порода. Сергій простий шофер. Але не казала нічого.
Немає в мене такої звички – чоловікам суперечити. А як не стало Сергія, я й думаю – а що тебе тепер тримає. Адже ти не з нашого міста. У моїй хаті жити не хочеш, думаєш, не бачу. Та годі, не ображаюся я. Ти молода, рано чи пізно іншого чоловіка зустрінеш. Боюся тільки, що Івасика відвезеш кудис, і залишусь я одна.
Ірина Петрівна з новою силою заплакала.
– Не збираюся я нікуди їхати, заспокойтеся, – лагідно сказала Надя.
– Справді? – Очі Ірини Петрівни просвітліли.
– Справді. А ви – Іванкова бабуся і завжди нею будете.
– Ой, Надю, мало не натворила я біди. Пробач мені.
– Добре, Ірино Петрівно. Зараз ми з Іванком поїдемо додому. Завтра я його відведу до дитячого садка, а ввечері ви заберете. Після роботи я приїду до вас, і ми поговоримо добре?
Надя йшла з сином додому і думала, як добре, що не має в неї на душі образи. Як це добре. Ні образи, ні злості.
