Моя донька Катруся народилася, коли мені було 25 років. Ми з чоловіком дуже любили її, адже вона була нашою єдиною дитиною. Я завжди вважала, що ми жили непогано: мали дах над головою, їжу на столі, і ніколи не почувалися гіршими за когось.
Ми з чоловіком працювали на заводі. Старалися одягати донечку не гірше за інших дітей, купували їй гарні іграшки. Катруся захоплювалася народними танцями, і ми забезпечували її всім необхідним: костюмами, поїздками на гастролі.
Пізніше ми назбирали грошей, щоб вона змогла вступити до престижного університету на юридичний факультет. Щотижня я передавала їй гроші на навчання та продукти. Ми завжди довіряли одна одній, наче були подружками. Тому те, що сталося потім, вразило мене.
Катруся закінчила університет і залишилася жити в місті. Вона дедалі рідше запрошувала нас до себе. Якось, коли я приїхала до неї в гості, донька зустріла мене словами: — Сховай цю порепану сумку! Хто зараз таке носить? Що люди подумають про тебе? Зразу видно, що тине з міста.
Ці слова мене вразили. Хіба не завдяки нашій праці в селі вона змогла здобути освіту? Якби не город, на якому ми вирощували картоплю і овочі, якби не кури і качки, то звідки б ми взяли стільки грошей?
Я промовчала. Але відтоді почала помічати, що моя скромна і мила Катруся змінилася. Вона почала сторонитися мене. Згодом стало ще гірше. Катруся вийшла заміж. Нас із чоловіком на весілля не запросили. Вона лише сказала: — Ми скромно розписалися.
Це було понад моє розуміння. Як можна одружитися без благословення батьків? — Але ж нас благословили батьки Антона, — відмахнулася донька.
Одного разу, коли я приїхала до неї, побачила на полицях весільні фото. Це було гучне застілля. Я вдала, що не помітила цього.
Хтось подзвонив у двері. — Ой, мамусю, заходьте! — голосно привітала донька. У кімнату зайшла доглянута, стильно вдягнена жінка мого віку. — Це — Лариса Федорівна, моя ма, — коротко відрекомендувала мене Катруся свекрусі.
Я відчула, що мені тут не місце. Донька навіть жодного разу не назвала мене мамою в присутності цієї жінки. Лариса Федорівна розпитувала, як поживає мій чоловік. Виявилося, що Катруся сказала, ніби ми не змогли приїхати на весілля через його дуже погане самопочуття.
Після цього я запитала: — Катрусю, що це було?
— Мамо, ти все неправильно зрозуміла, — почала вона, а потім додала: — Його батьки дали мені все: квартиру, машину, одяг. А що дала ти? Ти виглядаєш не презентабельно. Ти навіть світу не бачила. Як мені показувати тебе людям?
Я промовила лише одне слово:
— Життя.
Вона усміхнулася:
— Життя може дати кожен. А як у ньому жити?
Я вибігла з квартири. Чоловіку нічого не розповідала. Але він і сам усе розумів. Ми майже не говорили про доньку. Минали роки. У Катрусі народився син. Про це ми дізналися від сусідки Марії, яка також жила в місті. Хотілося побачити онука, але ми не хотіли зайвий раз завдавати донці клопоту своєю присутністю.
Якось Марія принесла тривожну новину:
— У стаціонарі ваша Катруся.
Ми були приголомшені. Виявилося, її чоловік пішов до іншої, свекруха забрала квартиру, а сестра Антона — онука. Катруся пустилася берега. Я одразу поїхала до відділу. Вона виглядала змарнілою.
Коли вона прокинулася, я обережно запитала:
— Доню моя, чому ти не прийшла до мене?
Вона лише прошепотіла:
— Я ж тебе зреклася. На гроші проміняла.
Я плакала, але раптом почула від неї:
— Вибач мені, мамо.
Ці слова були для мене найбільшим щастям, бо я знову почула — “мама”.
Часом у житті ми робимо помилки, які здаються незворотними, і не кожне серце здатне пробачити. Але материнська любов — це унікальна сила, яка не знає кордонів. Вона здатна зцілити, повернути втрачене тепло і стати опорою, коли здається, що все втрачено. Ця історія нагадує, що навіть у найтемніші моменти життя любов і прийняття можуть змінити все, подарувати другий шанс і наповнити життя справжнім змістом.
До слова, підтримка матері стала тим фундаментом, на якому Катруся знайшла сили змінитися, відновити свої стосунки з близькими та повернути сина.
