Я сама матеріалістка до кінчиків волосся, завжди стояла обома ногами на землі і розуміла, що щастя і гроші на голову сипляться або тим, хто довго і наполегливо над цим працює, або книжковим персонажам. Дочку намагалася виховати в такому ж ключі, але у мене не вийшло.
У дитинстві дочка, як і багато дівчаток, мріяла стати актрисою. Я говорила, що завжди повинен бути запасний варіант, життя, воно по-різному повертається. Таємно я сподівалася, що з часом ця примха з голови дочки вивітриться.
Уляна у мене хороша, розумна дівчинка, але занадто мрійлива і романтична. Часом її так відриває від реальності, що спілкуватися просто неможливо. Пішла вона після школи на філфак, що мене теж не дуже обрадувало, але було явно краще її мрій про велику сцену і зіркові ролі, професія все-таки буде в руках, можна буде якось працювати.
На п’ятому курсі вона познайомилася зі своїм Ніколя. Такий же романтик, але він у нас художник. Як на мене, так і до художника йому далекувато. Діти в дитячому саду краще справляються.
Але залицявся він красиво, це не відняти.
– Мама, він називає мене своєю музою, хоче присвятити мені виставку! – Очі дочки світилися неземним світлом, а я розуміла, що все – це мій зять. Я можу їй хоч що говорити, вона навіть не почує.
Єдине, чого я від неї домоглася, так це щоб вона отримала диплом. З гріхом навпіл вона закінчила вуз і я хоч трохи спокійніше видихнула. Перебралася вона жити до свого Ніколя, влаштувалася працювати в якусь редакцію, мені вона про себе особливо не розповідала, всі розмови зводилися до її геніального нареченого.
Весілля вони справили швидко. Виявилося, що дочка при надії. Я на тому весіллі не гуляла, вони чогось там придумали незрозумілого, якась тематична вечірка, я в РАЦС на розпис прийшла, а потім додому поїхала, нехай молодь розважається.
Дочка з головою занурилася в нове життя. Я що не зателефоную – все невчасно, а сама вона дзвонила рідко. Я знала, що все добре, робота йде своєю чергою, а Ніколя готує свою виставку. Мене в гості не кликали, я не знала, як вони там живуть. До мене дочка приїжджала одна і дуже рідко. Зять же був весь у творчості.
У квартиру молодих я потрапила після появи онука. Мене все-таки покликали в гості. Мама рідна, краще б я не ходила, тільки засмучення одне! Я думала, що вони мене в якусь майстерню запросили, на житлову квартиру це було схоже віддалено. Скрізь творіння зятя розставлені, пензлі, фарби. Якби не дитяче ліжечко біля вікна, в житті б не повірила, що це житло.
Але я свою думку тільки своєю і залишила. Мене ніхто не питав, а я вирішила, що раз прийшла до онука, то їм і буду займатися. Тим більше, я бачила, що дочці незручно за обстановку, навіщо я молоду маму зайвий раз турбувати стану? Зробила вигляд, що нічого незвичайного не помітила.
Після появи другої дитини теж нічого не змінилось. Більше того, донька з дітьми на кухні спали, аби творчому татусеві не заважати. Я коли це побачила, дар мови втратила. Питаю у неї а за що живуть, а вона очі в бік і так тихо відповіла, що поки за дитячі її але її чоловік обов’язково почне картини продавати і вони заживуть на широку ногу. Я в той же день діток до себе забрала, аби донька могла б вийти на роботу.
Так от. Рік минув. Діти у мене живуть, а донька на свою зарплатню повністю утримує свого художника. А от я сама забезпечую їхніх дітей. Я, звісно, не мовчала. Постійно донці про те що вони батьки нагадувала і возила дітей до них кожного тижня.
Останньою краплею стала наша з донькою розмова місяць тому. Якраз дітей до школи збирати потрібно було і я їй зателефонувала, аби нагадати, що вони ніби як тато і мама і повинні виділити мені на це кошти, якщо самі цим займатись не хочуть. А вона мені каже що всю свою зарплатню витратила на нові фарби і пензлі для чоловіка і наразі нічим мені допомогти не може. От тут у мене штори і закрились.
Я повідомила їх обох, що братиму дітей під свою опіку і вони більше не матимуть на них права. Поклала трубку і тут же зателефонувала у відповідні структури, аби запустити процес. Мабуть, вони не повірили, бо два дні навіть не дзвонили, аж поки не прилетіли обоє аби дітей до себе перевести, але я їх навіть, не впустила.
Багато хто мене не розуміє, але я вважаю, що права повністю. Донька просить не сиротити дітей а я кажу, що не можна забрати того, чого і так не було. Так хоч я від держави допомогу отримуватиму. От хіба я не права?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головне зображення – pexels.
