Свекруха живе в іншій області, тому переважно мене перевіряє телефонними дзвінками, а потім перепровіряє мої відповіді, телефонуючи до Миколи.
Наприклад, мене питає, що я смачного її дитині приготувала, адже я на роботі відсиджуюся, а її мамина черешенька зранку до ночі працює, аби мене наїсти грошима.
– Зварила йому плов і салат робила, – кажу я.
– А що на перше?, – питає свекруха.
– На перше нічого і компоту теж не було, – відказую я і відтулюю телефон від вуха, бо там просто починається неймовірне.
Так, я не готую перше, можу звичайно, але у мене його ніхто крім Миколи не їсть, то навіщо мені перенапружуватися?
Тільки на великі свята у мене чоловік їсть борщ, а так живе й без нього і досить не погано.
Далі свекруха телефонує до сина і починає його жаліти, що він рідкого в житті не бачить. А якось вона таки до нас приїхала і побачила, що ми доволі добре живемо і все у нас до ладу. Найбільше її зацікавило, чого ж це я стільки грошей, які Микола заробляє в поті чола, та витрачаю дітям на одяг.
– Дивлюся у Лілі і така куртка, і така, взуття ціла купа, що нема де ставити. Про Славка те саме кажу та й ти вже в шафу свою одежу впхати не можеш. Де ж це таке бачено, щоб мій син перепочинку не мав, а ти отак його гроші на вітер кидала?
– Мамо, – кажу я їй, – цей одяг мені передає мама з-за кордону і ваш син не витрачає на це жодної копійки, як і на мій одяг.
Вона на якийсь час змовчала, а далі до мене телефонує:
– Я вам посилку передала, то ти прийди і забери, щоб Микола не таскав вже важке, а ти й так роботи не маєш.
Я маю роботу і двоє дітей та дім на голові, але ж кому ти щось скажеш? Я знаю, що коли мої батьки щось передають, то треба їхати на таксі аби те все привезти, тому пішли ми вдвох з чоловіком на ту пошту, а там така собі невеличка коробка і ще й не дуже важка, що ми на автобусі привезли.
В середині горіхи, які треба виколупувати в рукавицях, бо всі пальці проткнеш, цукерки дітям, такі, що вони на них і дивитися не хочуть та іграшки, що після першої гри розламалися.
Сидимо ми з чоловіком на той пакунок дивимося і мені так хочеться сказати, навіщо вона нам передала сміття. Хочеться, але я мовчу, бо бачу, що у нього ходять щелепи.
Розумієте, він теж одинак в сім’ї, а мати його й пенсію має добру і ще й тепер працює, то грошей у неї є. тим більше, якщо вона хотіла когось вразити передачею, то ж бачила, що мої передають – там речі якісні, шоколад так само, а не оце масло на зубах і іриски, які зуби зцементовують…
А вона ще й до мене телефонує чи вже принесла додому і бачила, що вона передала. А я дивлюся на чоловіка і не знаю, що й сказати.
– Дякую, мамо, – кажу їй, – діти вже все з’їли і всім набавилися.
– От бачиш, а ти торочиш, що все має бути дороге, головне ж увага! Я купила за пару гривень і всі задоволені і ти будеш мати роботу горіхи тукати. Дай слухавку Миколі!
Микола теж пробубнів, що дякує за горіхи, він їх дуже давно не їв, а тут така нагода щаслива випала і сподівається, що зуби не випадуть.
І що я маю на це сказати? людина справді не розуміє, чи вона отак прикидається? Це ж її єдиний син і єдині онуки.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
